Глава 31

                                                                         31 Глава
      Я сиділа на ліжку, тихо погладжуючи живіт, поки з телевізора ледь чутно щось говорили — я навіть не слухала. Просто ловила цей момент спокою.

— Знаєш, — тихо сказала я, ніби звертаючись до малюка. — Коли я була підлітком, у мене була подруга. Ми постійно ходили одна до одної на ночівлі. Вона до мене, я до неї… Ми були дуже близькі.

    Я усміхнулась, згадуючи.

— На тих ночівлях ми робили все поспіль. Пробували записувати пісні — жахливі, чесно кажучи… — тихо засміялася. — Обговорювали “колишніх”, плітки, вигадували якісь історії… усе на світі. І завжди підтримували одна одну. Нам було просто добре разом.

    Я трохи замовкла, пальцями проводячи по животу повільніше.

— А потім… моє шістнадцятиріччя.

    Посмішка зникла.

— Воно було без мами. Бо її викрали. І я тоді навіть не знала, чи побачу її ще колись…

    Я вдихнула глибше.

— Але зараз… ми її повернули. Хоч і якою ціною…

    Я опустила погляд. У цей момент почулися кроки. До вітальні зайшли Люк і Ренат. Вони без слів підійшли й сіли поруч зі мною — Люк з одного боку, а Ренат з іншого.

— Мам, — почав Люк, трохи ніяково, — я тут хотів розповісти.

    Я повернула до нього голову.

— У мене з нею все серйозно. Я думаю… я хочу з нею одружитися. Побудувати сім'ю.

    Я м’яко усміхнулась, а Ренат одразу нахмурився.

— Люку, ви ще молоді, — спокійно, але твердо сказав він. — Це не те, що треба робити поспіхом.

— Але я впевнений, — наполягав Люк.

      Я поклала руку йому на плече.

— Якщо це зробить тебе щасливим… то я не проти, — сказала я, тихо. — Але спочатку — навчання. Робота. Станете на ноги.

    Я перевела погляд на Рената.

— Він має право бути щасливим.

      Ренат видихнув, але нічого не сказав. Просто приобійняв мене за плечі. А я знову поклала руку на живіт, відчуваючи, як життя триває — попри все.

    Сходи тихо скрипнули. Я підняла голову раніше, ніж хтось із них щось сказав — ніби відчула. Повітря в залі змінилось, стало важчим, густішим.

    Він стояв на другому поверсі. Батько. Його силует з’явився у напівтемряві коридору, спокійний, майже нерухомий. А поруч… мама.

     Моє серце раптом стислося — але не від страху, а від дивного теплого передчуття.

      Мама. Вона спускалась повільно, тримаючись за поручень — не тому, що не могла, а швидше з тієї звички, яка залишилася після всього пережитого. Її рухи були спокійними, впевненими, ніж раніше… живими. Занадто живими, щоб досі не вражати мене.

      Поруч із нею йшов батько. Його кроки, як завжди, були рівні, зібрані, ніби кожен рух був продуманий наперед. Але сьогодні між ними було щось інше. Не напруга. Не холод. Щось… закрите, але помітне.

— Мамо… — тихо вирвалось у мене, майже як звичка, яка досі не втратила свого значення. 

       Вона одразу підняла погляд і усміхнулась — легко, тепло, так, що в грудях щось стало м'яким.

— Аміро… — її голос був спокійний, але в ньому звучало життя. Справжнє.

      Я піднялась, відчуваючи, як всередині щось розливається теплом. Підійшла ближче, автоматично торкнулась її руки — просто щоб ще раз переконатись.

      Тепла. Рідна.

      Вона ледь стиснула мої пальці у відповідь, ніби теж це відчула.

— Ми ненадовго, — сказала вона, переводячи погляд на мене, а потім коротко на Рената і Люка. — Хотіли попередити.

      Батько зупинився поруч із нею, трохи позаду, як тінь, яка вже не лякає.

— Сьогодні ввечері нас не буде, — спокійно додав він. — Не варто чекати.

      Його голос був рівний, як завжди. Але я вперше почула в ньому щось майже… людське.

      Я здивовано глянула на них обох.

— Куди ви? — запитала, хоча відповідь уже читалась у маминих очах.

      Вона трохи ніяково всміхнулась, і в цій усмішці було стільки світла, що мені на мить перехопило подих.

— У ресторан. Тато намагається знову завоювати мою прихильність і увагу, — підморгнула вона мені.

— Просто вдвох.

      Просто вдвох. Я відчула, як губи самі розтягуються в усмішці.

— Це… добре, — видихнула я.

      Батько ледь нахилив голову, дивлячись на маму. І цей погляд — короткий, майже непомітний, — сказав більше, ніж будь-які слова.

      Мама обережно торкнулась моєї руки, але вже ніжніше.

— Ти не хвилюйся, добре? — прошепотіла вона, окинувши поглядом мій живіт.

    Вона хвилюється за моє здоров'я і здоров'я малюка. Це приємно!

     Я кивнула, відчуваючи, як всередині щось заспокоюється.

— Іди, — тихо сказала я. — Вам це потрібно.

      На секунду вона затрималась, ніби хотіла щось сказати, але лише усміхнулась і відступила до нього.

      Ренат поклав руку мені на спину, тепло і тихо, як завжди. Люк стояв поруч, спостерігаючи.

      Я дивилась, як вони виходять з будинку, як мама на мить озирається і як батько відкриває перед нею двері.

      І вперше це виглядало не як контроль. А як турбота.
 

    Я тихо видихнула, притулившись до Рената плечем.

— Вони… щасливі, — прошепотіла я.

      Ці слова тепер не звучать дивно.