Глава 29

                                                                          29 Глава
      Наступного дня весь світ говорив про диво. У новинах казали, що зниклі жінки повернулися. Живі, та не всі. Без пояснень. А я просто сиділа поруч із мамою і тримала її за руку. І вперше за багато років… домашнє, виткане з тепла щастя

      Люк познайомився з бабусею, і нам довелося розповідати правду, яка могла вразити малого і зруйнувати його світ ілюзій. На диво, Люк сприйняв її добре, попри те, що він розізлився на нас, бо ми довго мовчали.

— Зараз усе добре, — заспокоювала я його.

— Могли б раніше хоча б краплину розповісти! — обурювався той.

— Наступного разу так і зробимо, — відповідав Ренат.

    Поки мама відновлювалася, батько турбувався про неї і нічого навколо не помічав. Він, напевне, забув, що робив до того, як я здійснила примирення. Ми з Ренатом і Люком жили сімейною ідилією. Не завжди все гладко й добре, як ми уявляємо, але важливо разом йти проти проблеми, а не один проти одного.

      Мануель попрощався з нами усіма ще у метро, адже це були останні його хвилини перед повним розчиненням і поверненням у Туманний світ.

— Я шкодую, що так вчинив за життя, за Олу, — каявся він перед мамою, стоячи на колінах біля неї.

— Мануеле, ти мій син, — відповідала та йому, повільно повертаючись до тями. — І я тебе завжди любитиму. Те, що ти зробив — це жахливо, але я рада, що ти покаявся і визнав свою провину. Це головне. Ти мав би право змінитися, якби був живий…

— Знаю, але я обрав це закінчити.

      Він обійняв її. Міцно. І попри те, що він був всього лиш духом без кісток, мама і ми відчували його тіло, його обійми. Мануель багато поганого зробив, як і ми, але він визнав це.

— Аміро, — звернувся він до мене. — Пробач мені за мої витівки і слова.

      Я обійняла його.

— Пробачаю.

— Батьку, — той сидів біля мами і в його погляді ледве жевріла нова сила. — Пробач мені, що я вчинив неправильно, не виконував твої накази, я був ображений, що саме через тебе викрали нашу маму.

— Пробачаю, — по його щоках теж скотилися краплини прощення і нового життя.

— Пробачте мені всі, будь ласка.

    Всі в один голос мовили:

— Пробачаємо!

    І він зник з наших очей назавжди. Зате, ми всі пробачили одне одному. Відтепер, слово “пробач” — набуло нового сенсу. Але як завжди, для кожного — свого.

    Усі прибічники стали звичайними людьми, і виконують свої обов'язки, забувши минуле. Те, де вони вбивали, крали і поводили себе непристойно. Татуювання залишилося на їхніх спинах, але тепер воно діяло тільки в снах і поведінці господаря.

      Моя Лисиця, як і Білка Рената, досі сниться. У снах ми розмовляємо з нею про моє буденне життя, я питаю у неї поради. Вона досі мене повчає як захищати себе, коли її немає зовні.

— Я сумую за тобою, — говорила я їй у снах.

— Я також сумую, Аміро, — ніжачись біля мене відповідала вона. — Але колись приходить час і потрібно самому впорядковувати своє життя, без допомоги.

— Мені моя Білка таке розповідає! — говорив Ренат, коли я йому розповіла про Лисицю..

— І що ж? — усміхнулася я.

— Що у нас буде дівчинка! Мрія, чи не так?

      Ми разом сміялися.

      Тато з мамою проводять час разом. Вони їздять відпочивати, отримують новий досвід, тато розповідає, що було, після того, як її викрали.

    Не скажу, що мама не проводила час зі мною. На мене в неї також його вистачало, як і на онука та зятя.

— Дорогий мій зятю, ти коли їдеш за продуктами? — запитувала вона у Рената, обіймаючи і цілуючи його, мов рідного сина.

— Давай я поїду? — рвався тато.

— Ні, коханий, я хочу, щоб саме він, — заперечувала вона. — Він шарить у новинках.

    Тато ображався, але жартома. Ми всі сміялися і раділи, що всі поряд.

— Мама тебе оцінила, — якось підморгнула йому я, коли він нарізав перець у салат.

— Так, навіть дуже, — посміхався Ренат.

— Найкраща бабуся! — говорив Люк, сяючи.