****

                                                                            ****
    Я не пам'ятаю, хто перший зробив крок. Можливо, це був він. Можливо — я. Але в якийсь момент Ренат вже стояв занадто близько, і його пальці стиснули мої зап'ястя, притискаючи мене до стіни. Дихання збилося — не від страху, а від того, як різко все стало справжнім.

— Ти знову думаєш про нього, — тихо, майже хрипко сказав він.

      Я відвела погляд.

— А як не думати? — прошепотіла я. — Він не зупинився, Ренате. Ніколи. Для нього це були… не люди. Це просто… матеріал.

      Його хватка стала сильнішою, але не болючою — швидше заспокійливою, ніби він намагався втримати мене тут, у цьому моменті.

— Аміро…

     Я заплющила очі, притулившись чолом до його плеча.

— Я втомилася… — видихнула я. — Втомилася дивитися, як він намагався знайти маму… у кожній жертві. Наче вони могли її замінити. Наче це взагалі було можливо.

      Між нами зависла тиша, наповнена важким диханням і тим, що ми обидва боялися сказати вголос. Його пальці ковзнули по моїй шиї, зупинились під підборіддям, змушуючи мене подивитися на нього.

— Але ти ж знаєш, — тихіше додав він, — що без тих татуювань… нічого б не було.

      Я гірко усміхнулась.

— Знаю. Вони були потрібні. Інакше… — я запнулась. — Інакше ніхто ніколи не пробачив би нам те, що ми вже зробили.

      Його чоло торкнулося мого.

— А ти себе пробачила?
 

       Я не відповіла. Замість цього я потягнулась до нього різко, ніби боялася передумати. Наші губи зустрілися, і в цьому поцілунку було все: злість, втома, страх… і щось ще, значно глибше. Його руки ковзнули по моїй спині, притискаючи мене ближче. Я відчула, як серце б'ється швидко — не тільки моє.

— Ти не одна, — прошепотів він між поцілунками.

      Я тихо видихнула, притулившись до нього сильніше.

— Я знаю… — ледве чутно відповіла я.

      Світло навколо ніби розчинилося. Залишились тільки його руки, його голос і відчуття, що хоч на кілька хвилин я можу перестати бути сильною.
 

    Просто бути. І дозволити собі відчути.