Глава 28

                                                                    28 Глава
    Нарешті день Х. День, коли станеться довгоочікувана зустріч, і щоденний біль із тугою зникнуть із мого життя.

    Сему не довелося вмовляти Крістіана прийти на ритуал — він теж хотів якнайшвидше спекатися невідомої сили, що тягнула його на тяжкі злочини.

    Перед ритуалом Ренат і Крістіан поїхали до другого дому в інше місто. Сем відмовився їхати з ними.

   “Нарешті Аміра буде щаслива”, — думав я по дорозі до її мами.
 

— Тільки обережно, бо в тому підвалі іноді не діє чужа магія, — попередив мене Крістіан, коли ми підходили до дому.
 

      Я кивнув.
 

    Ми зайшли і я почув важкий хрип століть. Всередині все стиснулося від страху, та я не надавав цьому значення.
 

    Ми пройшли крізь темні й холодні коридори, які нічого не передбачали, окрім смерті. Ми йшли і я бачив камери, грати, яких були наглухо прикріплені. “Як у в'язниці”, — порівняв я. В тих камерах не було нічого, крім старих кісток, скелетів жінок, яких викрадали.
 

    Я почув пісню. Таку тиху, але з надією.
 

— Ой, летіли гуси… Мммм….
 

    Я полетів у напрямку цих звуків. Крізь кути, тупики і повороти.
 

  Ось вона. Камера біля якої на стіні висів зелений ключ — символ процвітання. Але до чого він тут? Гаразд. Я взявся руками за грати і обпікся холодом та магією захисту.
 

    Жінка ледве підняла голову. Вона була не в силах встати, тому сиділа під стіною на ліжку, опустивши руки.
 

— Я прийшов вас рятувати, Маріанно, — завзято повідомив я.
 

    Її губи рухалися, мов лист під легким вітром, тихо і помалу.
 

— Немає сенсу, синку.
 

— Є, — відповів я. — Сенс завжди є.
 

    Вона повільно відвернула голову в бік і похитала, мов я кажу нісенітницю.
 

— Аміра проведе ритуал, і ці грати відкриються. Ви повернетесь до нормального життя, — я намагався вселити в неї віру.
 

    При згадці імені її доньки, її висохлі очі розширилися.
 

— Аміра? — прошепотіла вона.
 

— Так, вона знайшла спосіб.
 

    З її очей покотилися сльози. Вони капали їй на шорсткі, потріскані вуста.
 

— Все буде добре.
 

    Вона ледь кивнула мені у відповідь.
 

    Крістіан повернувся без Рената — він залишився там, аби забрати її.

    Мого батька теж не довелося вмовляти. Його дружина — понад усе і за будь-яку ціну. Мануель з Люком теж були присутні — вони кров роду.

    Десять років. Життя, сповнене темряви. Я стояла посеред метро, де холод каменю просочувався крізь підошви, і відчувала, як тремтять руки. Це місце бачило занадто багато. І сльози, і крики, і безповоротні рішення.

    Десять років мій батько йшов шляхом Колекціонера. Десять років зникав у магії й повертався з порожніми очима.

    Людей із татуюваннями було мало. Кожен знак ніс у собі силу порталу — древню, небезпечну, вирвану з самих глибин магії. Вони не могли просити порятунку, бо знали, що так повинно бути, хоч і опирались.

    Я пам'ятала холод у грудях щоразу, коли дізнавалася про чергову смерть. А ще були діти. Ненароджені. Ще теплі в утробах матерів, вони вже отримували мітку прокляття. Тонкі символи проступали на маленьких тілах, прирікаючи їх на життя з тінню.

    Тоді я відверталась. Тоді я не хотіла вірити у правду. Мені було легше ненавидіти батька, ніж зрозуміти.

    А тепер я тут, перед казанком з папірусами в руках. Ці папіруси підсвічувала рідина в ньому, проводячи слова по сторінках. В колі стояли Крістіан і мій батько. По Сему і Мануелю я бачила як їм страшно, особливо Сему. Він не знав, що буде далі, як організм Крістіана зреагує на сильний стрес. А от Люк був спокійним, мовчки спостерігав.

— Пробач мені… – прошепотів мій батько. — Я не знав іншого виходу.

    Серце різонули ці слова: “... не знав іншого виходу.”

— Ти хотів повернути маму, — відповіла я, витираючи перші сльози. — І я намагаюся тебе зрозуміти.

      Вперше за багато років між нами не було злості. Лише біль. І любов. Я ступила в коло.

      Символи загорілися тьмяним світлом, ніби відгукуючись на мій подих. Я розгорнула папіруси. Голос тремтів, але з кожним словом ставав впевненішим. Я читала про прощення.

      Про примирення. Про повернення вкраденого.

      Камінь під ногами завібрував. Повітря стало густим, як перед бурею. Темрява, накопичена роками з жертв, піднімалася чорними хвилями, намагаючись поглинути світло.

      Мені стало страшно. Крістіан і Ауреліо стояли біля чаші. Без слів. Кожен із них провів лезом по грудях — там, де серце. Символ роду, сім'ї. А кров звідти — очищення і мир. Вона повільно стікала в чашу, важка, наповнена силою і каяттям.

      Мануель стояв поруч, стиснувши кулаки. Сем — трохи далі. Обидва мовчали. Але по їхніх обличчях було помітно — вони відчувають це. Біль. Глибокий, чужий і водночас свій. Ніби кожна жертва проходила крізь них.

      Я відчула, як сльози котяться по щоках.

— Мамо… якщо ти мене чуєш… — прошепотіла я. — Ми йдемо за тобою.

    Світло в центрі кола спалахнуло. Спочатку маленькою іскрою. Потім — розривом у просторі. Портал відкривався. Я побачила обриси іншого світу — туманного холодного, але живого. І серед туману — силует жінки.

    Серце ледь не зупинилося.

— Це… вона… — схлипнув батько.

    Його коліна підкосилися, але Сем вчасно його зловив. Батько кинув на нього злий погляд, та потім він став м'яким і слабким. Не час на минулі образи.