Глава 27

                                                            27 Глава
      Мануель, що був пихатий і грубий зазвичай, зараз — тихий.

      Я подивилась на нього. Відповіла рівно на видиху.

— Бо забула…

      Його погляд змінився. А я відвернулась назад до Колекціонера. Бо це ще не кінець.

— То це все… через вас? — хтось із прибічників не витримав.

      Цього було достатньо. Я відчула гостру образу. Нас звинувачують в тому, до чого ми не причетні. Що ми не контролювали. Ми не могли нічого вдіяти, бо нас ще не було на світі.

— Вони знали! — пролунало ззаду.

— Нам брехали!

— Це що взагалі відбувається?!

      Голоси накочувались один на одного. Злість. Обурення. Страх. Батько дивився — і в його погляді вже не було нічого, крім холодної люті.

— Ви вирішили приймати рішення без мене, — тихо сказав він.

      Ренат стиснув щелепу.

— БЕЗ МЕНЕ?

      Я відчула, як у мені теж піднімається злість.

— Ти б не погодився, — сказала я. — Ти завжди обирав її… навіть якщо це руйнує все інше.

      Його очі спалахнули.

— Це не твій вибір.

— Тепер вже мій, — холодно відповіла я.

      Ми дивилися одне на одного, ніби ще крок — і все зірветься одночасно.
 

      Позаду прибічники вже не приховували цікавості. Вони сперечались, перешіптувались, хтось навіть підходив ближче.

— Хто такий Крістіан?

— Яка мати?

— Про що вони говорять?

      Я видихнула. Досить. Набридло. Пора.

— Ви хочете знати? — сказала я голосно, не відводячи погляду від Колекціонера. — Тоді слухайте.

      Я відчула, як всі дивляться. Страху перед публікою не було — це звична для мене справа. Тим більше, що цих людей я бачила досить часто. Навіть, якщо не хотіла.

— Мою матір викрали 10 років тому, — почала я. — Не випадково. І не добровільно.

      Пауза.

— Її забрав Крістіан. Той самий Крістіан, який є власником компанії “CityVoiсе”. Він батько мого колишнього — Сема.
 

      Шурхіт серед натовпу.

— Він не просто захотів її, — продовжила я. — Це прокляття наших поколінь. Тих, хто започаткував нас і цю історію. І я точно знаю, де моя мама.

      Навіть батько мовчки уважно слухав. Не перебивав.

— Вона у підвалі їхнього другого дому. Я знаю те місце. Але воно закрите магією, закляттям, яке знає тільки Крістіан.

      Я чекала відповіді батька. Чи наказу. Що-небудь.

— Як ти плануєш її звідти сама забрати? — запитав він.

— Закляття примирення — єдиний спосіб це зупинити, — сказав замість мене Ренат. — Але потрібні двоє.

      В цей момент Кріо, який досі стояв осторонь, нарешті заговорив:

— Зачекайте… — він насупився. — Це… серйозно?

      Він перевів погляд з мене на Рената, потім на Колекціонера.

— Тобто вся ця історія… через одну жінку?

      Я глянула на нього.

— Через вибір.

      Він видихнув, явно здивований.

— Я… не знав цього.
 

     А потім, ніби зібравшись, різко обернувся до прибічників.

— Тихо! — його голос змусив натовп втихомиритися.

      Всі поступово стихли.

      Кріо провів рукою по волоссю, ніби впорядковуючи думки. І почав — вже чітко, зрозуміло:

— Слухайте уважно. Це почалося давно. Ще  до нас усіх…

      І він розповів. Про викрадення. Про Крістіана. Про рід. Про причину, через яку все це тяглось століттями.

      Слова лягали один за одним — і я бачила, як змінюються обличчя. З цікавості — в шок. З шоку — в усвідомлення. Я додавала деталі у Кріову розповідь. Все по-чесному, все так, як повинно бути.

      Поруч стояв батько. Мовчазний. Напружений. Я не уявляла, як йому було боляче дізнатися про те, що я все знаю, і що є шанс все змінити. Без смертей чи чогось страшного. Мені теж було не солодко — моя мама там і я буду її рятувати. За будь-яку ціну.

    Тепер усі дивилися на нас — Мануеля, батька, мене і Рената — не просто як на зло. А на історію, частиною якої стали навіть вони самі. І яка скоро має закінчитися.

    Всі приходили до тями вже в себе вдома. Батько залишився у підвалі, а ми з Ренатом вийшли.

    Навіть попри те, що він був явно ображений на мене за щось, він захищав, підтримував.

    Останні дні Люк гостював у бабусі з дідусем — батьків Рената. Завтра вранці ми повинні були його забрати. але сьогодні були нервові день і ніч.

      Я пішла у сад — місце моєї сили, а Ренат залишився на кухні перекусити. Було важко сказати всім прибічникам про справжню мету Колекціонера. Вони гадали, що він це робить заради влади і відкриття злих духів. Нікому й на думку не спадало, що криється під цією маскою, але сьогодні — всі дізналися правду. Я розуміла бажання батька повернути маму, без якої життя стало обпаленим вугіллям. Але садистських дій — ні. Батько мусив погодитися на ритуал, Крістіан — тим більше.

    Ще мене хвилювало питання: як розповісти Люку про все це? Я не хотіла його травмувати, але він вже травмований. Хлоя часто проводила з ним час і я починала ревнувати. Люк мені розповів, що йому з нею добре, вона його розуміє, але нас з татом ніхто не замінить.

— Вона з вами навіть поруч не стоїть, — сказав якось він, думаючи, що це мене заспокоїть.

      Усі ці, і не тільки, думки розносилися по різних куточках мого мозку, ніби грали в “Відгадай, де знаходиться країна”. Чесно.

      Раптом до мене вийшов Ренат.

      Сад потонув у вечірній тиші, але вона уже не заспокоювала — лише підкреслювала напругу.

— Ти навіть не сказала, коли це буде, — тихо, але холодно сказав Ренат.

      Я стояла на кам'яній доріжці, не дивлячись на нього.

— Це було не обов'язково.

— Для тебе, — він зробив крок ближче. — Але не для мене.

      Я повільно повернулась.

— Ренате…