Глава 26

                                                                     26 Глава
    Події розгорталися так швидко, що я сама навіть не встигала їх перетравлювати. На крайньому чекапі здоров’я, я дізналася, що вагітна. Ренат не повірив.

— Сьогодні не 1 квітня?

    А Люку новина сподобалася.

— Тепер у мене буде сестричка.

— Чи братик… — сумніваючись, відповіла я.

    Батько не зовсім зрадів.

— У нас попереду дуже важливе завдання, — сказав він.

— Батьку, вони всі в тебе важливі.

      Відтепер на нас чекає поповнення в родині. Це неочікувано і незаплановано… Але зазвичай, коли щось відбувається саме так, значить це краще.

      Мануель сам з'явився у моїй кімнаті, вгадавши час, поки Рената не було. Енергія, що була з ним, розійшлася по кімнаті, заполонивши її біло-жовтим світлом.

— Цього разу треба зробити все правильно, інакше батько тебе…

      Він різко замовк.

— Не продовжуй, сама знаю, — сумно відповіла йому я.

— Готова?

— Так.

— Точно?

— Так! Скоріше.

    Повітря різало, ніби хтось відкрив рану в самій тиші.

— Минулого разу я не встиг… — прошепотів Мануель, стоячи посеред палати.

      Він був тут — і не був. Крізь стіни, крізь світло ламп, крізь саме життя. Олівія лежала бліда, надто 
тиха. Її груди ледве піднімалися. Девід спав у кріслі поруч, схиливши голову, наче зламався.

      Мануель підійшов ближче. Рука пройшла крізь плече Девіда.

— Звісно… — гірко посміхнувся він. — Я ж більше не живий.

    Раптом повітря здригнулося.

    Тінь. Шурхіт. З-під ліжка Олівії вистрибнула Рись — очі світилися, як блискавки. Здавалося, це не по-справжньому — така зменшена насиченість кольорової палати… Це їхній світ.
 

— О ти тут, — прошепотів я. — Охоронниця.
 

    Рись зашипіла.
 

— Думаєш, я боюся?
 

    Я кинувся першим. Рись вдарила лапою — але крізь мене. Я схопив її за шию, і цього разу — вхопив.
 

— Я ж не людина, — прошепотів я їй у морду. — Я гірше.
 

    Рись вирвалась, вп’ялася зубами в мою руку. Дурна тваринка. Але я лише стиснув сильніше її голову.
 

— Замовкни!
 

    Раптом якась тінь здійнялась ще вище. Аміра стояла під закляттям невидимості і спостерігала за картиною, в якій я здобуваю ці тату для ритуалу. Та це ще не все — я знаю, що задумала Аміра.
 

    За спиною Девіда розгорнулися крила.
 

— Грифон… — тихо сказав я, обертаючись.
 

— Ти не пройдеш, — пролунав низький, майже людський голос.
 

— Я вже пройшов.

    Грифон кинувся на мене. Удар. Крики. Кігті. Наші тіні змішалися.
 

— Ти не розумієш, що робиш! — гаркнув Грифон.
 

— Розумію краще, ніж ти!
 

      Я вдарив його в груди, і він відлетів у стіну. Рись знову стрибнула.
 

— Ви всього лиш ключик від іншого світу, — видихнув я, стримуючи їх обох. — А я — ні.
 

    В цей світ почувся голос Аміри. Вона зняла закляття з себе і підходила до сплячих.
 

— Ти затягуєш, Мануелю.
 

— Вони вперті, — видихнув я, тримаючи обох істот.
 

    Я чула далеке відлуння бійки, хоч і не бачила її. Далекі голоси, нагадали мені часи, коли я вперше говорила з Лисицею. Я глянула на неї — вона стояла поряд, готуючись до небезпеки, оглядала територію.

— Моя допомога не потрібна, — мовила вона мені. — Але на всякий випадок…

    Я кивнула. Від того, що вона поряд було спокійніше.

    Я повільно підійшла, дістаючи скляну банку.

— Тоді я допоможу.

— Не смій! — заричала Рись далеко.

— Ти не маєш права, — додав Грифон.

    Я лише всміхнулась.

— Право? Я на все його маю.

    Я простягнула руку. Світло. Крик. Розрив. Гаряче тепло вдарило в моє обличчя, я відвернулась.

    Тіла тварин здригнулись — їхні душі, як дим, потягнулися в банку.

— Ні!.. — голос Рисі обірвався.

— Девіде… — шепіт Грифона зник останнім.

      Тиша. Банка засвітилася всередині. Лисиця зникла з поля зору.

      Мануель опустив руки, виходячи зі світу.

— Все.

      Я закрутила кришку.

— Тепер — до нього.

— Він буде задоволений, — тихо сказав брат.

    Я глянула на нього. Коли він встиг змінитися? Він робив боляче Олі, а тепер з'являється якась доброта. Я б такого не пробачила. І досі не можу повірити в те, що він — мій брат.

— Він завжди задоволений, коли отримує бажане, ти знаєш.

      Простір звузився і портал забрав нас з собою.

      Темний підвал пахнув як зазвичай.

— Ви довго, — почувся голос із тіні. Колекціонер сидів у кріслі біля казанка.

— Вибач, батьку, — спокійно сказала я. — Але результат вартий часу.

    Я поставила банку перед ним на столі. Світло всередині заворушилось.

— О… — його очі блиснули. — Я відчуваю їх.

— Рись і Грифон, — додав Мануель. — Вірні. Сильні.

      Колекціонер повільно підвівся.

— І тепер — мої.

      Він узяв банку в руки.

— Ви добре попрацювали.

      Мануель мовчав.

— Ти сумніваєшся? — раптом спитав Колекціонер.

— Ні.

— Брешеш.

      Тиша натягнулась.

— Я просто… — Мануель зціпив зуби. — Це було складніше, ніж я думав.

      Колекціонер нахилив голову.

— Звісно. Першого разу ви ж не змогли! — гаркнув він на нас.

      Я втрутилась у їхній діалог:

— Нам є що робити далі.

      Колекціонер усміхнувся.

— Завжди.

      Він підняв банку до світла.