Глава 25

                                                                    25 Глава
    Пройшов якийсь час.

    Підвал був темний, як завжди — тільки слабке світло ламп коливалось, ніби боялось того, хто тут живе.

— Ти перша, — тихо сказав брат, з’являючись поруч зі мною, його силует тремтів, наче дим.

    Я не відповіла. Боялася навіть свого голосу.

— Батьку, — рівно сказала я.

    Колекціонер стояв спиною до нас.

— Ви повернулись швидше, ніж я очікував.

    Пауза.

— Значить, усе пройшло… легко?

    Тиша затягнулася. Мануель тихо додав:

— Ні.

    Колекціонер повільно обернувся.

— Поясни.

    Я не відвела погляду. Серце тремтіло від розуміння, що ми вперше підвели батька.

— Нам не вдалося дістати татуювання Олівії і Девіда.

    Тиша стала напруженішою.

—... що?

    Його голос був тихий. Небезпечно тихий.

— Ми не дуже підготувалися, — сказав Мануель. — Амірине тату і моє не змогли протистояти Рисі і Грифону. Ми…

— Я не питав про перешкоди, — різко перебив Колекціонер. — Я питав про результат.

    Я стиснула щелепу.

— Результату немає.

    Крок. Ще крок. Він підійшов ближче.

— Ви… прийшли… до мене… без них?

— Ми повернемося, — швидко сказала я. — Ми краще підго…

    Удар. Сильний, який і обірвав мою пропозицію. На очах виступили сльози. Моя щока давно не відчувала такого пекучого болю від удару… батька.

— Мені не потрібні “повернемось!” — його голос прорізав повітря. — Мені потрібні вони!

      Мануель інстинктивно відступив.

— Ми недооцінили…

— Ви провалились.

      Тиша.
 

      Очі Колекціонера блиснули.

— Я дав вам просте завдання… і що отримав?

    Він нахилився ближче до мене. Я відчула його люте дихання на моїй шкірі

— Виправдання.

    Я не відступила.

— Ні. Шанс все виправити.

    Пауза. Його погляд став холоднішим.

— У вас був шанс.

     Він перевів очі на Мануеля.

— А ти…

    Силует привида здригнувся.

— Ти навіть після смерті примудряєшся розчаровувати.

— Я зробив усе, що міг, — тихо відповів той.

— Але ти маєш більшу силу ніж будь-хто інший! — крикнув батько. — Значить, цього недостатньо! Нікчеми!

    Він махнув рукою на нас і повернувся до казанка в якому варилося тату, що принесла Лукреція. Ми з Мануелем переглянулися. В його очах привида був змішаний сум зі злістю. А я вже просто не мала сили тут стояти, хоч і продовжила.

    Я зробила крок вперед — страшний і натягнутий.

— Ми виправимо це.

    Колекціонер злегка повернув голову в мій бік, але сам тулуб був непохитний. Звичайний його жест, коли у прибічника щось не вдалося. Він дивився у підлогу, але говорив до мене.

— Останній раз.

    Пауза.

— Інакше наступного разу я знайду тих, хто зможе.

    Мануель стиснув руки.

— Ми не підведемо.

    Батько повільно всміхнувся і повністю повернувся до нас.

— Ви вже підвели.

    Образа всередині мене закипіла, але я намагалася стояти непорушно.

— А я дуже не люблю,, коли мене підводять.

    Світло ламп різко здригнулося, ніби їх хтось намагався викрутити.

— Йдіть.

    Мануель розчинився першим. “Цікаво, в яке місце він зникає?” — задумалася я.

    Після нього вийшла я.

    І лише коли двері підвалу зачинилися, я видихнула.

— Все гаразд? — запитав Ренат, підходячи з чашкою ароматної кави і обіймаючи мене за плече.

— Так, — кивнула я, і відійшла від дверей.

— Розповіси, що там сталося? — запропонував він.

    З вулиці прибіг Люк — весь чорний і брудний, як болото. Побачивши його, я відповіла:

— Колись, — підійшла до Люка, що набирав воду в стакан. — Люку, де ти так ганяв! Весь брудний!

— З сусідніми хлопцями! — відповів він, п’ючи воду.

    Я глянула на Рената, він на мене.

— Ну що ж, чортеня, доведеться тебе гарно викупати! — засміявся чоловік, який завжди поряд.

— Ні тату! Я не хочу! — заперечував малий. — Мене хлопці засміють, що я нібито здався!

    І він утік назад до друзів і веселих спогадів.

    Ми з Ренатом вголос засміялися. Підростає наш горобчик! Скоро й додому не заженеш!

    Нарешті я дочекалася вихідних. На них я вже багато чого запланувала. Знаю, що Ренат образиться, якщо ми не візьмемо його з собою і не попередимо. Але ця місія для нас двох.

— Зачекай, люба, — сказав Ренат і доторкнувся до моєї щоки. Тієї, яка нещодавно відчула удар. Я відсахнулась. — Звідки в тебе синець?

    Я поглянула на себе в дзеркало: “Ох, справді!” — в голові зітхнула.

    Я відвела погляд і мовчала.

— Аміро, — серйозно мовив він . — Я питаю звідки.

— Якщо я й скажу, то чим ти зарадиш?

— Розберуся.

— Батько… — тихо мовила я, ледве чутно.

    Він завмер.

— Ото тоді, коли…

      Я кивнула.

      Він зірвався з місця і полетів бозна куди.  Я злякалася. Якщо батько дізнається, що я йому сказала — мені будуть непереливки.

       Я телепортувався в метро. Я знав, що сьогодні він буде там. Готуючись до ритуалу самотужки.
 

      Я летів стрімко. Його вчинок розлютив мене сильніше за все інше.
 

      Нарешті я знайшов його посеред метро — в нашій залі засідань. Я підійшов до нього.
 

— Радий зустрічі, — відчувши мене, мовив він.
 

    Я взяв його за плечі і розвернув рвучким і сильним рухом.
 

— Легше, — намагався заспокоїти мене.
 

— Чому ви вдарили Аміру? — грубим тоном запитав я, не відпускаючи.
 

    Татуювання починало вириватися з-під шкіри, я намагався його контролювати.