****

                                                                       ****
    Старі сходи метро скрипіли під ногами, ніби пам'ятали кроки тих, хто звідси вже не повернувся. Повітря було сире, важке, із запахом іржі та чогось ще — магії, що в’їлася в бетон.

    Антоніо тягли вниз без зайвих слів. Його руки були зв'язані, але він не пручався — беріг сили. Лише коли світло ліхтаря ковзнуло по шкірі викрадачки, він усе побачив.

     Собаки.

    Чорне татуювання на її передпліччі — живе, справжнє і страшне.

    Він тихо видихнув:

— Отже, ти одна з них…

    Дівчина зупинилася. Повернула голову. В її очах було щось холодне, майже байдуже.

— Ти знаєш, — відповіла вона спокійно. — Це добре.

— Як тебе звати?

      Вона трохи усміхнулась.

— Лукреція.

    Його кинули на бетон. Порожньо. Нікого з прибічників, жодного шепоту, жодного ритуалу. Це місце вперше було таким… тихим.

— Чого ти хочеш? — прошепотів Антоніо, піднімаючись на лікті.

— А ти ніби не знаєш, — іронічно мовила Лукреція. — Те, що в тебе всередині.

      Вона зробила крок ближче — і в ту ж мить його татуювання ожило.

      Лебідь.
 

     Світлий, майже сяючий, він вирвався з його шкіри, розправив крила, і повітря навколо здригнулося.
 

      У відповідь її собака роздвоївся. Тоді ще раз. Двоє. Троє.

      Очі — як вугілля.

— Не думай, що краса щось означає, — тихо сказала дівчина.

      Вони зійшлися.

      Крики металу і магії злилися в один звук. Лебідь бився відчайдушно, швидко, елегантно — але собаки були грубими, впертими, і їх було більше.

      Антоніо кинувся вперед, вирвавшись із мотузок — вони вже ослабли від напруги магії.

      Він ударив її першим.

      Лукреція відступила, але лише на мить. Вона вдарила у відповідь — точно, жорстко. Вони билися майже мовчки, лише дихання зривалося.

— Ти не розумієш, — прошепотіла вона, перехоплюючи його руку. — Це вже вирішено.

    Він штовхнув її, але в ту ж секунду почув крик.

    Не свій. Лебідь.

    Один із собак вп'явся йому в крила. Інший — у шию.

    Світло згасло. Татуювання на його шкірі потьмяніло. Антоніо завмер.

    Лукреція повільно випрямилася. В її руці вже була скляна банка — тонка, з дивними символами.

    Вона нахилилася над ним, провела пальцями по його шиї — і витягнула його.

    Ледь помітний світлий дух, схожий на уламок того самого лебедя, вирвався і затремтів у повітрі.

    Вона закрила банку. Тиша. Потім — шепіт.

    Невідомі слова, старі, як саме це місце. Вони лягали на тіло Антоніо, як тінь.

    Його пальці здригнулися… і затихли. Підлога під ними почала змінюватися.

    Бетон тріснув, ніби це була лише оболонка. З-під нього пробилося щось інше — темне, глибоке, немов вода без дна, але з відблиском чарівного.

    Лукреція підняла тіло легко, мов воно нічого не важило.

— Тобі там сподобається, — шепнула вона йому на вухо.

    І зробила крок. Світ метро зник.

    Їх поглинуло інше місце — Дзеркальний резервуар. Там не було неба. Лише гладка чорна поверхня, що відбивала не обличчя, а душі.

    І тепер одна з них уже була в банці.