Глава 23

                                                                     23 Глава
    Ранок чудовий.

    Я стояла в саду, і повітря було прохолодне, але вже пахло землею й молодою травою. Сонце обережно торкалося мого обличчя, під ногами шаруділо листя, а крізь нього пробивалися перші паростки — крихкі, але вперті. Я вдихнула глибше, і в грудях розпливлася тепла, тиха радість. Наче оживає не тільки сад, а й я.

    Та варто мені заплющити очі — й переді мною постає підвал. Холод каменю, запах сирості, шелест правди, яку я тоді дізналася. Мій батько Колекціонер. Не просто владика, не просто ім'я, а кров у моїх венах. Його прокляття — це й моє прокляття. Я дізналася, що наша сім'я несе на собі темну спадщину, що його тіло створене із магічних татуювань, і що його повернення — не диво, а незавершений ритуал.

    Та нещодавно я почула, що моя мати жива і що є шанс її врятувати. Я повинна це зробити. Можливо, з батьком, хоча він може все зруйнувати. Та я повинна… Сама ж собі тепер заперечую: говорила батьку, щоб він забув її, що життя на ній не закінчується, як це абсурдно не звучало… а зараз… думаю як її повернути. Хоча всередині все метається, мов скажений пес у клітці. “Так, ні; ні, так” — крутилося в голові.

    І все ж тут, серед молодої трави, я відчула дивну впертість — таку саму, як у цих паростках. Якщо є спосіб здолати прокляття, розірвати на маленькі скляні друзки, то й силу — теж. Треба бути, як весна — вона не питає, чи дозволяють їй прийти. Вона просто приходить.

    На гуртку моделювання я спершу не зрозумів, що відбувається. Вона стояла біля столу, зосереджено згинаючи тонкий дріт для каркаса, і світло лампи ковзало по її пальцях. Кілька пасм волосся спадали їй на щоку, і вона нетерпляче відкидала їх, навіть не помічаючи, що я дивлюся.        

   Мені раптом стало важливо, як вона посміхнеться, якщо я щось скажу, чи засміється з мого невдалого жарту. У грудях з'явилося дивне тепло, трохи хвилювання — ніби я стою надто близько до чогось нового.
 

    А в школі все було інакше. Та інша дівчина йшла коридором швидко, впевнено, з рюкзаком на одному плечі. Вона кинула короткий погляд через плече, і цього вистачило, щоб я увесь день думав про це. З нею було не тихе захоплення, а щось різкіше — цікавість, азарт. Я ловив себе на тому, що шукаю її очима серед натовпу, і не міг вирішити, що саме мене зачепило більше: тиха зосередженість однієї чи яскрава впевненість іншої. Я не знаю, що з цим робити: можливо, запитати поради у батьків?
 

      Сьогодні я була вдома, й чекала, допоки мені не зателефонують. Хоч я й не дуже хотіла цього дзвінка, та все одно він фігурує у моїй справі. Я сподіваюся, він допоможе.

      Я відчула вібрацію в кишені халату. Дістала вільною рукою телефон.

      “Сем — гульвіс” — висвітилось на екрані. Серце нервово закалатало. “Я його більше не кохаю,” — нагадувала собі я.

       Як добре, що Ренат був на роботі, бо я не хотіла б, щоб він бачив мене з цим контактом у руках.

— Аміро? — запитав він.

— Так, слухаю, — відповіла я, роблячи ковток гарячого чаю в надії, що він приведе моє скажене відчуття до тями.

— О 12:15 я чекатиму на тебе у кафе на окраїні містечка. Ти ж не забула, що я запросив тебе поспілкуватися один на один?

— Ні, не забула.

— От і добре.

    Ніхто не клав слухавку. Здавалося, він хотів ще поговорити, почути мій голос. Йому подобалося, коли я співала у душі і на кухні. Я повільно посміхнулася.

    “Аміро, між вами більше ніколи й нічого не буде!” — зруйнував мої хмари голос усередині.

    Так, Лисиця має рацію. Те, що було не повернути, другий шанс теж не варто давати, якби там не хотілося. Стало гірко від цієї думки.

    Нарешті Сем поклав слухавку, і я пішла нагору, збиратися. “Ця зустріч повинна дати щось корисне,

— розмірковувала я. — Хочу на це сподіватися”.

    Я приїхала до визначеного місця. Руки трусилися від холодного хвилювання. Декілька разів, поки я сиділа в автомобілі мене перетрясло. Я не розумію, чому так. Ми ж начебто знайомі. Можливо, через те, що давно не бачилися один на один? Не знаю, що думати.

    Я вийшла з автомобіля, зачинила повільно двері і поглянула на вхідні двері кафе: там вже стояв він

— Сем. Він також помітив мене, я намагалася розслабитися і віддати це на розсуд долі.

— Аміро, ти приїхала, — зрадів Сем, підійшовши до мене і поцілувавши мою руку.
 

    “Раніше ти так часто це робив, — облилася спогадами я. — Так, Аміро, заспокойся, перестань це плекати”.

— Так, а ти думав, що я не прийду? — усміхнулася невинно.

— Ну після того, що між нами сталося… — він зам’явся. — Чесно кажучи, так.

    Ми дивилися одне на одного, і між нами намагалася спалахнути іскра. Та іскра, яка багато років тому згасла, так і не наважившись стати чимось вищим.

— Я не надовго, тому…

— О, звісно.

    Він вів мене так, ніби на королівський бал. Це було зворушливо.

    Ми сіли за столик в кутку зали. В тихому місці, щоб обговорити минулий гіркий досвід.

    Сем замовив каву з кардамоном і булочку, а я чай з бергамотом. Не хотіла затримуватися.

— Отже, — почав він, коли офіціантка принесла наші замовлення. — Раніше я думав, що ти просто стерва, яка слухається Колекціонера, але тепер я знаю, що ти боролася за близьку людину. Знаю, що Колекціонер — твій батько.

    Його очі були наповнені сумом і якоюсь розпаччю. Я мовчки пила чай і слухала його промову.

— Ввечері, того дня, батько приїхав до мене і розповів, що та сила — це прокляття нашого роду. Він запитав мене чи розповідала ти мені про свою сім'ю, а я відповів, що ні. Він сказав, що в тебе теж є прокляття, але оскільки ти народилася єдиною дівчиною з усіх поколінь, то маєш його розірвати. Ще він сказав, що я тобі мушу допомогти розв'язати цю проблему, болем… ми обрані.