Глава 22

                                                                        22 Глава
    Грюкнуло так, що в мене задзвеніло у вухах. Стіл здригнувся — на ньому ледве не попадали папери й ручки. Сем вийшов злим і зосередженим. Я заходилася вписувати деталі, удаючи, що нічого не чула. Він зупинився, помітивши мене. Його дихання було важчим за найважчу вантажівку. Його руки були стиснуті в кулаки, і кісточки біліли з кожним сильнішим стисканням.

    Потім він підняв очі й побачив мене.

    Між нами були лише двері і вся правда, яка тільки що пролунала. Він відчинив їх і зайшов, тягнучи за собою нервовість і злість.

— Ти знала, — тихо сказав Сем, хоча в його очах я бачила, що він хотів мене вбити.

    Це не було запитання. Це було твердження. Я кивнула. Горло стисло так, що слова не проходили.

— Ти мене використовувала.

    Очі виглядали болісно червоними, ніби він годинами плакав. Це було геть не в його стилі.

— Ні, — намагалася виправдатися я. — Я сама дізналася тільки після того, як вперше познайомилася з Крістіаном.

— Цього разу ти не брешеш? — він розстиснув кулак, і кров почала приливати до пальців.

— Навіщо мені брехати?

    Він мовчав.

— То…, де моя мати? — запитала я, тремтячи від холоду, який пронісся моєю шкірою. Я піднялася з місця.

— Вона у підвалі… — прошепотів він.

    У мене підкосилися ноги. Сем рвучко підбіг до мене і підхопив, випередивши моє падіння. Я перевела погляд на двері кабінету. Вони були закриті, але я була вдячна, що дізналася відповідь. Тепер я знаю, що мама ще жива, отже і інші також.

— Він сказав, що не може її відпустити, — тихо додав Сем, допомагаючи мені сісти на стілець. — Бо та сила… вона контролює його.

    Я гірко всміхнулася.

— Що вона собою являє?

    Сем видихнув. Сів поруч. Тепер відстань між нами зменшилася.

— Хоч між нами і панує ворожнеча, я не дозволю йому знищити вас, — сказав він тихо, але твердо. — Навіть якщо мені доведеться…

      Він не договорив. Я знала продовження. І від цього було млосно. Я подивилася на двері ще раз. Уперше вони здавалися не роботою, а ключем до порятунку.

— Я сама спущуся в той підвал, — сказала я.

    Сем різко похитав головою.

— Ні.

— Там моя мати.

    Він довго дивився на мене. Так, ніби намагався запам'ятати кожну рису.

— Тоді я піду з тобою.

    І в цей момент за дверима щось тихо впало. Наче всередині кабінету хтось опустився на стілець. А може — на коліна.

    Мені стало страшно не за маму. А за те, що нам доведеться зробити, щоб її повернути. Батько роками намагався віднайти її, але все впусту.

    Вперше я зрозуміла, що то Крістіан, коли я приходила до нього в гості, на знайомство. Це було дивно, адже гульвіси не знайомлять дівчат зі своїми батьками. Можливо, Сем щось відчував до мене. А, можливо, досі відчуває. Та він не каже: боїться показатися слабким.

— Давай зустрінемося завтра ближче до обіду. Я тобі зателефоную, — раптом запропонував він.

— Гаразд, — мовила я і він пішов з мого кабінету.

    Спокійною ходою до мене зайшов Крістіан.

— Я знаю, що ти Аміра, яка ховається за маскою іншої жінки, — мовив він і склав руки на грудях на знак влади.

— Ви мене розкусили, — всміхнулася я.

— То що, ти тепер рада, що Сем дізнався правду? — гірко запитав він.

— Ви давно повинні були розповісти про це, я лише підштовхнула.

— Отже, ти знаєш, де твоя матір.

— Так.

    Він дивився на мене так, ніби хотів відмотати час назад, але знав, що не зможе. Його руки опустилися вниз.

— Зрозумій мене правильно, я не можу тобі її віддати, інакше…, — він замовк. — Інакше вона мене вб'є, ця сила.

— Що це за сила? Які її особливості? Поясніть, я постараюся вам допомогти.

    Він присів, коли я жестом запросила його до столу.

— Я не знаю…, — почав Крістіан. — Вона з'являється, коли я бачу дорогі речі, і всередині мене розпливається чорна мазута, яка, ніби говорить. Цей голос я чую у своїй голові. Він змушує мене забрати, вкрасти, і обіцяє, що після цього вона дасть найбільшу винагороду, те, що я забажаю.

— Який голос вона має: жіночий чи чоловічий?

— Ні той, ні інший. Ці голоси наче сплетені.

    Хвилина мовчання.

— Прошу, допоможи мені. Після неї я почуваюся, як використаний папір.

— Я зроблю все, що зможу, але ви спробуйте мені теж допомогти, — заспокоювала його я, навіть не уявляючи чи можу я щось вдіяти. Надія без надії.

    Він кивнув і пішов. Я теж почала збиратися.

    Ближче до вечора місто стало тихішим. Не спокійним — просто втомленим. Я їхала сама. Машина повільно котилася вулицями, і світло фар розливалося по мокрому асфальту.

    Я тримала кермо занадто міцно. Пальці боліли, але я не послаблювала хватку. Вона жива. Ці два слова крутилися в голові по колу. Жива. У підвалі. Роками. Під Крістіановим другим домом. Під тими стінами, в яких я ні разу не була. Мене раптом почало нудити.

    Я зупинилася на світлофорі й вперлася чолом у кермо. Червоне світло відбивалося на панелі, ніби попередження. Моє тату чомусь стало теплим, коли я доторкнулася. Ніякої небезпеки не повинно мене підстерігати.

    Я згадала, як іноді в дитинстві прокидалася серед ночі й чула щось дивне. Наче тихий звук біля мого вуха. Тоді я думала, що то вітер. Тепер я знаю.

    Зелений. Машини позаду сигналили. Я рушила. Небо темніло швидко, майже образливо швидко. День не хотів лишатися зі мною довше.

    Коли я приїхала додому, з батькової машини вийшов Люк. Я зачинила двері свого авто і розвернулася до них.

— Мамо, сьогодні такий чудовий день! — радісно мовив Люк, біжучи до мене.

    Я усміхнулася і обійняла його.

— Усю дорогу він не замовкав, — сказав батько, ніжно, як завжди перед малим.