Глава 21

                                                                             21 Глава
      Я забрала Люка і Рената додому. Люк розповідав про те, як у нього минув день.

— Ми будували проєкції мостів: наземних і підводних. Директор сказав, що у мене нестандартне мислення, — вихвалявся малий.

— Це ж чудово, — гаряче відповідав йому Ренат. — Ти будеш чудовим будівельником — найкращим із найкращих.

— І будеш водити нас по мостах, — додала я.

— Так! — загорівся Люк. — Але дім — це пріоритет.

    Ми посміхнулися.

    Коли ми приїхали, батькова машина стояла під дивним нахилом. Я підійшла ближче й помітила, що заднє ліве колесо спущене.

— Отакої, — мовила вголос.

    Ренат з Люком пішли в будинок, а я ще стояла і намагалася зрозуміти, що сталося, знайти якісь зачіпки.

— Батьку, що сталося з машиною? — запитала я в батька, який якраз був на кухні.

— Та то пусте, — відповів він. — Наїхав на якусь голку, коли повз ліс проїжджав.

— Ти в лісі був? — здивувалася я.

    Він промовчав, а потім запитав:

— Як там у школі, Люку? — і поглянув на малого.

    Той розповів йому усе в деталях.

    “Чому батько не хоче говорити? Що сталося? Гараз, не буду його чіпати”.

    Близько одинадцятої вечора прийшла Хлоя — няня Люка.

    Колекціонер познайомив її зі своїм онуком.

— Знайомся, Люку, це — Хлоя. Вона буде тебе доглядати поки мама з татом займатимуться дечим серйозним.

    Хлоя і Люк потисли одне одному руки на знак знайомства.

— Привіт, Люку.

— У вас зустріч? — запитав у мене син.

— Так, — я посміхнулася. — Але це ненадовго. Правда, батьку?

    Я глянула на нього. Він зам’явся.

— Гадаю, так.

— Добре. Хлоє, пішли до мене, — і Люк повів її за руку.

— Швидко він до неї звик, — сказав Ренат, допиваючи каву.

— Та-а-к… Я здивована.

— Ну що ж, пора, — мовив Колекціонер.

   Піді мною й Ренатом відкрилися портали: мій — фіолетовий, а його — блакитний. Запахло озоном і почувся шепіт. Уже для нас звичний. Рената забрали першого, потім — мене.

    Ми впали й приземлилися у позі молитви — на коліна. Падати треба вміти. Ми чули й бачили як приземлялися інші прибічники. Новенькі набивали собі синці на колінах, а деякі — навіть отримували травми.

— Доброї ночі, Аміро і Ренате, — почулося звідкілясь ззаду.

— О, Кріо, привіт, — мовила я.

— Привіт, — Ренат із Кріо обійнялися своїм дружнім жестом: кулак до кулака.

— Як ви? Як вам  у ролі подружжя? — він усміхнувся.

— Не життя, а мрія, — сказав Ренат, обіймаючи мене рукою за талію.

— А тобі Аміро? — звернувся до мене Кріо.

— Неочікуваний поворот подій, але цікаво.

    Ми посміхнулися. Так, ніби у нас звичайна бесіда і ми в якомусь музеї чи театрі. Здавалося, ми очевидне “зло”, та інші прибічники причини не знали. В мене вертівся язик, аби розповісти про те, що я дізналася, але не можна. Не можна, доки все не стане на свої місця, поки батько сам не розповість. Це вже — справді його воля.

    Почувся гуркіт і кроки. Ми завмерли всім залом.

— Стаємо, — вигукнув до всіх Кріо, і ми вишикувалися великим півколом.

    Розчахнувся чорний портал, що приніс сюди Колекціонера — владного злодія. Він приземлився посередині, піднявся й обтрусив крихти бетону.

— Треба придумати інший спосіб телепортації, — пробурмотів собі під носа.

    Дехто засміявся. Подумали, що можна без дозволу Колекціонера сміятися, та ще й з кого — з нього!

    Кріо цикнув у їхній бік, мовляв: “Тихо, інакше гірше буде”.

— Вітаю, мої помічники! — звернувся до всіх нас батько. — Сьогодні ми зібралися з тієї нагоди, що тупі люди знову намагалися відкрити портал. Той портал, який повинен бути нашим!

— Так! — голосно погодився зал.

— Ви, певно, відчували останніми днями головний біль, печіння на місцях тату? — зазначив він. — Це все через них. Ми гостро реагуємо на тих, хто намагається втекти від нас в кращий світ. Наші тату збираються силами у своєму світі. — в Міжчасі, але коли люди роблять таке — навіть їхній світ ламається. Ми повинні це зупинити, і якнайшвидше відшукати людину у якої зображення лапи сороки

— чорної і лицемірної, — на цих словах його щелепа затряслася і стиснулася сильніше, — на кисті руки.

    Він дав конкретне завдання — знайти цю людину, це татуювання. І воно було одним для всіх.

— На жаль, за довгі роки ми не змогли його знайти, — він обвів поглядом усіх і зупинився на мені. — Та від сьогоднішнього моменту ми повинні направити всі свої магічні й фізичні сили в одну ціль.

    Він замовк, інтригуючи.

— Я сподіваюся на вашу чесність і віддану роботу.

    Ще тиша.

— Але завдяки вам, нам вдалося зібрати сили з інших татуювань і стати сильнішими.

    Я відчула як Ренат примружився.

— Ренате, вийди до мене.

    Він слухняно вийшов і став біля нього.

— Ми з хлопцями приготували всім по зіллю з жертв, яких ви захопили.

    Біля них раптом з'явився столик з безліччю баночок зіль різних кольорів і, напевно, властивостей.

— Кріо.

    Кріо вийшов до нього й став з протилежного боку від Колекціонера. Батько дав йому слово.

— Ці зілля мають одну силу, але різний ефект, залежно від форми татуювання. Вони зроблені індивідуально, і тому ними не можна ділитися з іншими колегами.

    Він говорив це все спокійно й буденно. Звісно, адже це його обов'язок бути прикладом. Сильним і могутнім.

— Роздайте їх кожному і не помиліться, — наказав батько.

    Чоловіки потягли цей столик до прибічників. Кріо роздавав з лівої сторони, а Ренат — з правої.

    Він вручив флакон мені, але з таким виглядом, ніби не хотів цього робити.

— Будь обережна з ним, — попросив він, нахилившись і прошепотівши мені на вухо.