Глава 20

                                                                                20 Глава
    Запахи кохання вітали у повітрі, навіть уранці.

    Світло повільно ковзало по червоних простирадлах, заплутувалося в наших сплетених руках і тихо лягало на його плечі. Повітря було теплим, густим, ніби пам’ятало все. Я розплющила очі першою — і замість думок відчула спокій. Рідкісний, як тиша після гучної музики.

    Він спав зовсім близько, так, що я могла рахувати ледь помітні рухи його грудної клітки. Його пальці все ще торкалися моєї талії — ніби боялися, що я зникну. Я усміхнулась і провела долонею по його світлому волоссю. Він ледь ворухнувся, щось прошепотів крізь сон і притягнув мене ще ближче.

    За вікном починався звичайний день, але тут, під ковдрою, час ніби сповільнився. Не було поспіху, не було галасливого світу — тільки тепло шкіри, тиха ніжність і відчуття, що ми пережили щось важливе. Не просто ніч, — а крок близькості одне до одного.

    Ренат усміхнувся так, як уміє тільки він — трохи хитро, трохи самовпевнено.

— Моя фею… — його голос хрипів після сну. — Якщо це сон, я не хочу прокидатися.

    Я підперла голову рукою й подивилася на нього зверху. Його волосся стирчало, мов голки в їжачка, на подушці; на плечах лишилися ледь помітні сліди моїх нігтів — і я відчула, як щоки зрадницьки спалахнули.

— Це не сон, — тихо відповіла я. — І ми в цьому обоє винні, хоча ти найбільше.

    Він тихо засміявся і притягнув мене до себе. Ковдра сповзла, і прохолодне ранкове повітря торкнулося шкіри. Але з ним ніколи холодно не було. Його долоня лягла мені на спину  — впевнено, по-живому. Не як у героя, а як у чоловіка, який просто тримає свою кохану жінку.

— Ти змінилася, — раптом сказав він.

— Звісно, адже це перша близька ніч з тобою.

    Він подивився серйозно. Без жартів. І в тому погляді було щось більше, ніж пристрасть — усвідомлення правильного вибору.

    Я провела пальцем по його грудях, відчула вібрацію серця під подушечками пальців. Сильне. Живе. Охоплене мною.

— Нам треба вставати, — прошепотіла я, хоча сама — ані руху.

— Ні, — коротко і м'яко відповів він, і знову поцілував мене. Повільніше, ніж уночі. Глибше. Наче ставив крапку і водночас починав новий розділ.

    За дверима — будинок, життя, можливо, навіть батько зі своїм холодним поглядом. Але тут, у цій кімнаті, ми були просто собою. Без ролей. Без масок.

    І за довгий час я не відчувала ані страху, ані боротьби. Тільки життя, що жевріло у наших серцях, збиваючи дихання.

— Ренате, якщо ми зараз не встанемо, Люк сам прийде нас будити, — прошепотіла я, дивлячись на годинник.

— І це буде гірше, ніж будь-яка нарада, — зітхнув він.

    Ми все ж піднялися. Швидко, без зайвих слів. Я зібрала волосся, він натягнув сорочку, ще раз коротко поцілував мене у скроню — ніби закріплював ранок.

    Коли ми спустилися на перший поверх, я завмерла. На кухні пахло сніданком. Колекціонер стояв біля плити.

— Доброго ранку, — спокійно сказав він, навіть не обертаючись. — Ви довго.

    Ми переглянулися з Ренатом.

— Ти… готуєш? — не втрималася я.

    Він поставив тарілки на стіл.

— Час від часу я згадую, що вмію користуватися кухнею.

    Дивно: такого не було відколи викрали маму.

    Поруч за столом сидів Люк, уже одягнений, з акуратно зачесаним, хоч і коротким, волоссям. Він активно щось жував.

— Дід мене сам розбудив, — гордо повідомив Люк. — І зробив омлет.

— Це історичний момент, — тихо сказав Ренат.

    Колекціонер нарешті глянув на нас. В його очах було щось надто спокійне.

— Люку на гурток. Ми чекаємо тільки вас.

— А ввечері? — запитала я.

— Приїде Хлоя, — рівно відповів він. — Сподіваюся ви не забули про нараду.

— Точно, — мовила я і сіла за стіл. — Ми пам'ятаємо.

    Отже, він у доброму настрої. А це означало тільки одне — він щось придумав.

    За годину ми вже вийшли на вулицю. Весна. Сніг танув, вздовж доріжки текли тонкі струмки. Повітря було вологе і свіже.

— Пахне землею, — тихо сказав Люк.

— Це весна, — відповіла я.

— Це зміни, — додав Ренат.

  Ми сіли в машину. Дорога до триповерхової школи моделювання була недовгою — хвилин двадцять.

— Сьогодні я покажу нову конструкцію, — захоплено говорив Люк. — Якщо вони знову скажуть, що це неможливо, я доведу, що можливо.

— І не підпали школу, — сміючись додав Ренат.

— Тату! — обурився малий.

    Ми зупинилися біля будівлі.

— Після занять я по тебе приїду, — сказала я Люку.

— Добре, мамо.

    Я попросила знайому з компанії, щоб вона наглядала за малим на гуртку. Нам пощастило, що її син також туди ходив і тому директора ми також попередили.

    Ми провели його поглядами, поки двері за ним не зачинилися. До школи під’їжджали інші машини, і з них виходили дорослі студенти, що, очевидно, вчилися на третьому поверсі.

  “Якщо Люку сподобається і він продовжить — стане таким, як вони” — уявляла я, спостерігаючи.

— Тепер твоя черга, — сказала я Ренату і він розплився в посмішці.

    Я довезла його до роботи. Міська лікарня не дуже розвинена, хоч і оплачується обласним бюджетом. Але Ренату подобалося тут працювати.

— Тут всі одне одного знають і не обов'язково заводити нові знайомства. Тому мені комфортно, — сказав він якось у метро після наради.

   Він нахилився до вікна.

— Ти впевнена, що сама?

— Я не перший день живу.

— Якщо щось буде не так — дзвони.

— Обіцяю.

    Він пішов до лікарні, я почекала, коли він зайде всередину і ввімкнула телефон, аби глянути чи працює сьогодні міська бібліотека. До неї рідко заходять люди. Не всі люблять читати, тим більше, що світ осучаснився — інформація стала електронною.