Глава 19

                                                                           19 Глава
  Весняного сонячного понеділка, ми поїхали шукати гурток для Люка втрьох, адже талант треба розвивати. Нарешті, ми знайшли престижний гурток моделювання всього за 1000 євро на рік. Люку сподобалося.

    Він був із вигляду як чарівний дім: двері обвиті візерунками, які зазвичай малює мороз, сірі. Сама будівля складалася з трьох поверхів: на першому вчилися дошкільнята, на другому школярі, а на третьому — старшокласники й студенти, які вдосконалювали навички і обговорювали стратегії.

    Ми зайшли всередину будівлі привітавшись з адміністраторшою. Вона була схожа на головну героїню з мультфільму “Рапунцель” — з таким же  русявим волоссям, заплетеним у косу, що сяяла в променях сонця.

— Не підкажете, де знаходиться кабінет директора? — запитала в неї я.

— Ось там перший по коридору, — вона вказала ніжним порухом на дубові двері.

— Дякуємо, — мовила я, і ми пройшли до них.

    Постукала, почекала і почула голос:

— Заходьте!

    Ми відчинили двері кабінету, що не дуже вписувалися у зовнішній вигляд будівлі: матове скло посередині, металеві ручки. Усередині — макети хмарочосів, мости під прозорими ковпаками.

    За столом сидів Фабіо — бездоганний костюм, темне волосся, уважний погляд.

— Доброго дня, — він зняв окуляри. — Чим можу допомогти?

    Я легенько підштовхнула Люка вперед. Малий тримав у руках зім’ятий аркуш.

— Ми хотіли б записати сина до гуртка моделювання, — спокійно сказала я.

    Фабіо перевів погляд на дитину. Затримався.

— Скільки йому?

— Чотири, — відповів Ренат.

    Фабіо кліпнув.

— Ще малий.

    Пауза.

— Наш гурток з п'яти років.

    Люк уже відірвався від моєї руки й підійшов до полиці з макетом будинку. Придивився, нахилив голову.

— Тут немає опори, — тихо сказав він. — Воно впаде.

    Фабіо підняв брову.

— Чому ти так вирішив?

    Люк поставив маленький палець під виступаючу частину макета.

— Довга стіна. Немає балки. Якщо подме вітер — тут трісне.

    Ми з Ренатом мовчки спостерігали. Фабіо обережно зняв макет і перевірив кріплення.

— Хто тобі розповідав про балки?

— Я бачив, як будують, — відповів Люк. — Спочатку робиться опора.

    Директор повільно присів навпочіпки.

— Ти хочеш будувати будинки?

— Так. Щоб вони не падали.

    Я тихо додала:

— Він вже збудував замок з кубиків.

    Фабіо випростався.

— Що ж, якби ти був молодший ще на рік, то я б відмовив. Але так — я можу проводити уроки під наглядом батьків.

    Ренат кивнув.

— Ми згодні.

    Фабіо подивився на Люка.

— Але тут доведеться слухати, креслити й переробляти.

    Люк серйозно кивнув.

— Якщо щось впаде — я зрозумію в чому справа і зроблю краще.

    У кабінеті запанувала коротка тиша.

— Гаразд, — сказав Фабіо. — Ласкаво просимо до моделювання. Ходімо, я покажу тобі кабінет, де все це відбувається. Познайомишся зі своїм майбутнім “будівельним безладом”.

    Він підморгнув.

— Там можна буде чіпати макети. Але якщо щось впаде — будемо разом рятувати конструкцію, домовились?

— Домовились.

    Ми йшли довгим коридором повільно, майже навмисно не поспішаючи. Під ногами ледь відлунювали кроки, стіни були світлі, з дитячими роботами у рамках — кольорові креслення, паперові будиночки, які хтось приклеїв просто на ватман. Люк йшов попереду разом із Фабіо, час від часу підстрибуючи і розпитуючи щось про “опори”.

    Я тримала Рената за руку. Він ішов спокійно, уважно оглядаючи простір, ніби оцінював не тільки будівлю, а й атмосферу.

— Ви зайдете? — озирнувся Фабіо біля дверей кабінету моделювання.

    Я ледь усміхнулась.

— Ми постоїмо біля дверей всередині.

    Ренат коротко кивнув.

— Ми ж поруч.

    Я дивилася, як Люк, навіть не озираючись, пішов у кімнату. І в тому було щось правильне. Йому не потрібні були наші тіні за спиною. У будь-якому випадку сьогодні. Ми залишились біля дверей, подалі від парт. Я сперлася плечем об стіну, слухаючи приглушені голоси.

    Ренат стояв поруч, схрестивши руки на грудях.

— Хвилюєшся? — тихо запитав він.

— Трохи, — чесно відповіла я. — Аж не віриться, що він так швидко збагнув, що йому подобається і показав нам, а ми допомагаємо це втілити.

— Так… мені теж не віриться, — відповів він, і глянув прямо мені в очі. — Сподіваюся, ми посприяли чомусь хорошому.

    Я хмикнула. Хороше в житті прибічників зла — це жертва, у якої вигідне татуювання. І яка легко піддалася. Ми обоє це знали.

    І через це були пригнічені. Згодом після довгої праці над певною роботою, стає нудно, хочеться дізнатися її сенс. А якщо сенс у тому, щоб це робити? Зараз все змінилося. У нас син, хоч і не рідний. Поряд зі мною чоловік, якому я довірила своє життя, навіть після болючого досвіду. Здавалося, все йшло добре…

    Ми не зайшли далі, бо це мав бути його перший крок без нас. Маленький але власний. За дверима вже починався інший простір.

     Кабінет моделювання був значно світліший, ніж директорський. Великі вікна тягнулися майже від підлоги до стелі, і сонце падало просто на довгі робочі столи, вкриті картоном, лінійками, маленькими ножами для макетів і баночками з клеєм. У повітрі змішувався запах паперу, деревини та фарби. Вздовж стін стояли стелажі з готовими роботами: мости з тонких паличок, акуратні будинки з прозорими “вікнами”, цілі мініатюрні квартали з деревцями та ліхтарями. Деякі макети були трохи перекошені, з підклеєними кутами — не ідеальні.

— Ось тут ми й творимо, — сказав Фабіо, розвівши руками. — Тут можна помилятися і переробляти.

    За одним зі столів сиділи діти — на рік старші за Люка. Вони підняли голови, коли зайшли.