Глава 18

                                                                      18 Глава
— Ти вже знаєш, яка мета стоїть перед нами, — батьків голос вивів мене із спогадів, і мене пересмикнуло. На шкірі виступили мурахи.

— Так, — відповіла я, продовжуючи вдивлятися у казанок-дзеркало на портрети “героїв”.

— Вони зруйнували мій план, викреслили мене з життя страхів, — злісно говорив той. — Але я продовжу йти і буду мститися кожному, хто стане на моєму шляху.

    Я мовчала. Батьком керував гнів.

— Отож, глянь сюди, — попросив він, махнув рукою над казанком, і карта враз змінилася: я побачила щасливих Олівію й Девіда з дітьми.

— Як бачиш, у них вийде гарна сім'я. Олівія відкриє притулок для дітей, аби дати їм те, чого не вистачало, а Девід продовжить свою кар'єру майстра татуювань і відкриє ще декілька салонів.

    Картини змінювалися після кожного його слова. “Невже він досі не розуміє?” — задавалася питанням я.

— Але так сталося, що Олівія захворіла на невиліковну хворобу. І тому я хочу, щоб ти забрала в них татуювання. Тоді нам лишаться ще два.

— Але ж у хворих не можна забирати навіть крихітний захист, — заперечила я.

— Аміро, — він поглянув на мене своїм фірмовим поглядом. — Це останній шанс, поки вони живі, інакше — татуювання зникнуть і я не відкрию портал.

— Батьку…, — почала я, та не встигла закінчити, як батько мене перебив.

— В цьому тобі допоможе Мануель, — мовив так, що я передумала щось йому говорити.

    Він торкнувся свого татуювання на спині нового тіла і проговорив слова заклинання. Малюнок Лева –”Я будую реальність” – людини загорівся червоним і вкрився крижаним льодом — один раз на день можна викликати конкретну особу через це тату. Але Мануель мертвий…

    Раптом я почула, наче хтось упав на підлогу: біля полиць із банками для голів з’явився дух Мануеля.

— Радий служити батьку, — мовив той, поклонився, і глянув на мене. — Привіт, сестричко.

— Досить ніжностей, — відрізав Колекціонер. — Я тебе покликав, щоб ти допоміг Амірі забрати татуювання Олівії та Девіда.

— Так, батьку, — покірно мовив той.

— Ти повинен будеш проникнути у тату Олівії і знешкодити рись, а ти Аміро тихо підкрадешся до її ліжка в лікарні, і промовивши певне закляття зловиш її в банку. Так само й з Девідом. Потім ви телепортуєтеся порталом у наше місце, далі я розберуся.

— Чому ти Мануеля просиш мені допомогти? — обурилася я. — Гадаєш, я не впораюся?

— Не впораєшся, — обрубав він.

    Я насупила брови: “Он як”. А Мануель лиш посміхнувся своєю хижою посмішкою.

— Швидше, поки Девід не погубив себе необережним ставленням, — наказав батько.

    Мануель розчинився у повітрі, і його блискучий пил розлетівся по підвалу.

    Я піднялася нагору і попрямувала в дитячу до Рената з Люком.

— А це журавель, — переможно вигукнув Люк, Ренат кивнув і перестав показувати жести.

— Все гаразд? — запитав він, коли я підійшла до них.

    Я сіла на підлогу поруч, взяла карточку і покрутила її в руках.

— Аміро? — перепитав він.

— Так, все добре, — сказала я, підвівши погляд на нього.

    Він уже здогадався, що я брешу. Так, він знає мене всю. Підійшов до мене і поцілував в макушку.

— Ти можеш поділитися, — тихо сказав він.

— Потім, — відповіла я, і піднялася з карткою в руках. — Тепер моя черга.

    Я стала перед ними і жестами показувала об'єкт — чайник. Ліву руку, зігнувши пальці догори, підняла до носа, а праву поставила на бік.

— Чашка! — намагався вгадати Ренат.

— Миска! — з цим словом підстрибнув Люк.

    Я заперечно похитала головою.

    Годину ми грали в “Крокодила” і так насміялися, що мало дух не випустили.

    Ближче до обіду я приготувала смачний обід — паста з морепродуктами. Цього разу за столом всі мовчали. Кожен був занурений у свої думки. Навіть Люк не ставив запитань.

    Поївши Люк попросив нас з Ренатом не заходити у його кімнату.

— Ти щось ховаєш від нас? — примружившись по-дитячому, запитала я.

— Ні, просто не заходьте, будь ласка, — і він помчав туди.

— Щось я побоююсь, — мовила я, та Ренат мене заспокоював.

— Нічого серйозного він не зробить, просто сюрприз.

    Коли батько знову пішов до підвалу, Ренат, миючи посуд, запитав:

— Про що ви з батьком говорили?

    Я трохи помовчала.

— Про Олівію, Девіда і Сема.

    Після цих слів у нього мало не впала тарілка з рук.

— Він хоче будь-яким способом отримати ці татуювання, — продовжила я. — Навіть не шкодує Олівію.

— А що з нею?

— Вона тяжко хвора.

— Бідолашна, — мовив він, домивши останню склянку. — Чому саме їх він обрав?

— Не знаю, Ренате, — сумно сказала я. — Він завжди недоговорює.
 

    Я зробила ковток соку.

— А ще він викликав Мануеля.

— А його навіщо? — Ренат сів біля мене.

— Щоб допоміг, бо сама, бач, не впораюсь.

    Я зробила ще ковток і пошкодувала, що немає чогось міцнішого.

— Він досі в тебе не вірить, — констатував як факт.

    Я зробила вдих і видих, кивнула.

— Ну що ж поробиш, — гірко сказав Ренат. — Може, мені вдасться з ним поговорити і змусити передумати.

— Ренате, краще нічого не роби, поки він не накаже.

— Як нічого не робити? Я не можу сидіти склавши руки, коли він просить тебе про таке. Я розумію, що  це обов'язок, але турбувати хворих…? — не вгамовувався він.

— Коханий, знаю, та це батькова помста.

— Чому саме їх, я не розумію, — намагався дізнатися Ренат.

— Можливо, скоро дізнаємося.

    Друга половина дня йшла звичайним ходом. Люк, виявляється, майстрував хатинку і чоловічків, тому й просив не заходити.

— Треба його на якийсь гурток записати, — підмітив Ренат.