****

                                                                      ****
    Девід запросив мене з вдячності — так він сказав. Невідомо, як він знайшов мій телеграм, але зміг і запросив, хоч ми тоді бачилися лише раз. Він сказав, що це за порятунок. За те, що витягла його з полону, де навіть час розпадався на крихкі скляні шматки. Дружня зустріч, дім Сема, піца і сміх. Без пасток. Без крові. Зазвичай, я когось запрошую, а того разу навпаки.

    Я майже повірила. Ім'я мене не збентежило — таких багато.

    Олівія одразу прийняла мене — тепло, без зайвих питань. В її голосі було життя, і воно різало слух після років шепоту й наказів. А потім я побачила його — Сема…

    Ми торкнулися долонями —легенько, як завжди стається з речами, що не є випадковими. Я намагалася поводитися так, наче вперше його бачу. Вочевидь — він також.

    У той момент світ звузився до одного короткого “привіт”. Я відчула знайоме клацання всередині — те саме, що колись передувало катастрофам.

    Він був таким самим, як у моїх спогадах. Стриманий. Насторожений. Живий. І небезпечний — для мене. Хоч і з якоюсь м’якістю в погляді.

    Ми сиділи поруч. Його коліно торкнулося мого. Ледь-ледь. Але цього вистачило, щоб спогади полізли зсередини, як дим крізь щілини. Олівія пожартувала, що ми схожі. Вона не знала, наскільки близька до правди.

    Я слухала, як вони говорять про звичайне життя — компанії, статті, фільми. І ловила себе на думці, що заздрю цій простоті. Коли Олівія сказала, що вагітна, в мені щось стиснулося. Умить, я зрозуміла, що не варто було цього робити, але вже було пізно: “Відступати ніколи” — зазвучало в моїй голові. Я не хотіла наражати Олівію на небезпеку після цієї інформації.

    А потім ми залишилися з Семом наодинці.

— Ти знову прийшла по чиюсь душу? — спитав він.

    Я усміхнулась. Це було простіше, ніж пояснювати. Та потім я пояснила.

    Я сказала йому правду. Не всю — але йому достатньо. Я більше не з ними. Я вийшла. Він не повірив. І мав на це підстави, адже це була гра.

    І саме тоді татуювання загорілися.

    Не моє — їхні. М'яке світло, що пекло, мов жива істота. Попередження. Слід. Маяк.

    Я зрозуміла все миттєво. Нас знайшли через мене. Час до запланованого.

    Я сказала, що це не я. І це була правда. Почасти. Але правдою було й те, що відповідальність за них — моя. Я відкрила портал, ще до того, як Сем вибіг на вулицю. Безпечне місце — відносне поняття, але іншого не було.

    Олівія сказала, що простір шепоче. Він завжди шепоче. Просто не всі чують.
 

     Я потягла їх у темряву, не озираючись. Бо якби я подивилася на дім Сема ще раз — могла б не піти.
 

     А цього разу я не мала права вагатися. Бій був не красивим. Він був чесним.

      Я билася не за план, не за результат — я виплескувала все, що роками тримала всередині. Злість, страх, провину, бажання вижити. Кожен удар був про те, що я ще тут. Що мене не зламали.

    Але вони зламали Колекціонера.

    Сем. Олівія. Девід.

    Я пам'ятаю момент, коли зрозуміла: це кінець його форми. Не втілення ідеї, а тіла. Вони діяли злагоджено, жорстко, без вагань. Не як жертви, а як ті, хто більше не дозволить керувати собою.

    Потім він став головою. У спеціальній банці, заготовленій саме для таких випадків. Тут у підвалі, де занадто тихо для боягузництва.

    Іронія в тому, що він досі живий.

    Ренат тут майже жив. Він закоханий у мене й досі. Він називав це відданістю, а не хворою залежністю, доки не зрозумів всю правду. Він допомагав Колекціонерові створити нове тіло. Думав, що рятуватиме прибічників. Тягнув час. Насправді — продовжив пекло.

    Саме після цього я зрозуміла ще одну важливу річ.

    Я ніколи не бігатиму за чоловіками. Ні після Сема. Ні після будь-кого іншого. Якщо хтось хоче бути поруч зі мною — витримає мій шлях, різні сторони мене, яких я й сама боюся, й мої рішення. Я більше не випрошую уваги. Не доводжу цінності. Не наздоганяю. Ренат, як ніхто інший, зміг довести справжність своїх почуттів і намірів, але ще є час, аби він краще це зробив.