Глава 17

                                                                           17 Глава
    Після цієї напруженої ночі, у голові все ще крутилися уривки розмов, важкі слова й тривожні погляди. Здавалося, навіть старий пил зрісся з їхньою одноманітністю.

    Я швидко одяглася, намагаючись не тягнути з собою цей настрій на роботу. Ренат залишився з Люком. Він сидів на підлозі серед іграшок і намагався збудувати вежу з кубиків, що постійно падала. Ренат терпляче допомагав йому, сміявся, коли знову не вдавалося.

— Дивись, тату, ще раз! — радісно вигукнув Люк.

    Моє серце стиснулося від ніжності і від слова “тату” на адресу Рената. Ренат також посміхнувся. Мабуть, в цей момент він теж був щасливий.

    Я підійшла, обійняла Рената ззаду й тихо прошепотіла:

— Бережи його.

— А ти бережи себе, — відповів він, і торкнувся моєї щоки теплими губами.

    Я поцілувала Люка в чоло, перебравши кучеряве волосся, й вийшла.

    Дорога на роботу трохи заспокоїла. Місто жило своїм життям: люди поспішали, машини сигналили, десь лунала музика з відчиненого вікна кав'ярні.

    В офісі мене зустрів звичний гул — голоси, кроки, дзенькіт чашок. Я якраз йшла коридором із кавою в руках, коли побачила Софію та Ліну біля великого вікна.

    Сонце падало на їхні обличчя м'яким світлом. Софія щось тихо сказала, так близько, що Ліна ледве стримувала усмішку. Вона закотила очі, ніби жарт був надто милий, і легенько штовхнула її в плече.

— Ти нестерпна, — прошепотіла Ліна.

— Але ж тобі подобається, — усміхнулась Софія.

    І тоді вони поцілувалися. Не різко. Не показово. Просто ніжно, як це роблять люди, яким добре разом. Я завмерла на кілька секунд, відчуваючи знайомий подих тепла в грудях.

    Трохи далі, біля сходів, почувся сміх. Я обернулась і побачила Фава й П'єро.

— Ти серйозно думаєш, що встигнеш здати звіт? — сміявся Фав.

— Якщо ти перестанеш мене відволікати, — відповів П’єро й жартома закотив очі.

    Фав щось сказав тихіше. Я не почула слів, але побачила, як П'єро на мить став серйозним.

    Він зробив крок ближче.

— Ідіоте, — пробурмотів з легкою, хитрою насмішкою.

    А потім притягнув Фава до себе й поцілував. Для когось такі поцілунки неприйняті ні в принципах, ні в суспільстві. Фав відповів так легко, ніби це було найприродніше з усього на світі. Я відвернулась, щоб не заважати цій миті, і раптом відчула, як у пам'яті спливають мої власні сумніви.

    У чотирнадцять років я довго дивилася на хлопців і дівчат однаково. Мені в хлопцях подобалися їхні — руки, сміх, впевненість. А коли поруч була красива дівчина й випадково торкалась мого плеча, по спині бігли мурашки.

    Я боялася цього. Думала, що зі мною щось не так. Питала себе ночами: хто я? Чому не можу обрати? Та з часом прийшло розуміння: я не зобов'язана вкладатися в чужі рамки. Я можу відчувати все по-різному. Я — бісексуальна. І це просто частина мене. Дивлячись на закоханих колег, я більше не відчувала розгубленості. Лише спокій і навіть вдячність.

    Вони були сміливими у своїй щирості. Але хіба любов потребує дозволу? Ми всі заслуговуємо бути з тими, хто робить нас щасливими. Повернувшись до столу, я зробила ковток уже холодної кави й усміхнулась. Десь удома Ренат, напевно, читає Люку книжку або знову будує ту нещасну вежу з кубиків.

    І серед темряви, магії й боротьби у мене є цей простий, омріяний світ. Світ любові. І я знаю: нікого не варто засуджувати за те, кого вони кохають. Адже це — не гріх. Це світло, що іноді вказує на вірний шлях.

    Поки я висіла в думках, я не помітила як Крістіан вийшов зі свого кабінету і постукав у мої панорамні двері. Він вказівним пальцем запросив мене до себе. “Що могло трапитися?” — думала я, закриваючи папки на комп'ютері. Крістіан рідко мене викликає, зазвичай це щось важливе. Трохи було хвилююче.

    Я кивнула і вийшла зі свого кабінету, викинувши порожній стаканчик з-під кави у маленький фіолетовий кошик. Попрямувала до начальника в кабінет, який був прямо перед моїми дверима. Зайшла.

— Проходь, сідай, — запропонував Крістіан, розглядаючи кактус на своєму робочому столі. Його голос був наказовим і стривоженим.

    Я сіла на м'який стілець біля його столу і покірно чекала.

— Скажи, — він пильно вдивлявся в моє обличчя, ніби намагався щось розгледіти, — чи знаєш ти таку жінку на імя Аміра Вальморіо? Можливо, зустрічала колись?

— Ні, босе. Ніколи не зустрічала, — збрехала я, проковтнувши від хвилювання слину: “Невже, він повірив?” — крутилося в голові.

— Ти впевнена? — він взяв чорну ручку і щось записав у нотатках.

— Так, босе.

— Гаразд, повірю, — його слова прозвучали як погроза. Я його не боялася, але в такі моменти, навіть його власний син, міг би позадкувати до дверей.

— Зої, мені треба, щоб ти переговорила з компанією Сема і запропонувала зустріч. Зроби все, аби він погодився, бо останнім часом він мене ні в що не ставить, — сумно наказав Крістіан.

— А чому? — обережно спитала я.

— Ми трохи посварилися на тлі розлучення Олівії та Сема, — просто відповів той. — Тож, іди працюй. Не забивай собі голову.

    Я покірно кивнула і пішла до себе.

  “Оце так новина, — подумала про себе. — Напевно Крістіан не хотів, щоб вони так швидко розійшлися”.

   Я відкинула всі сторонні думки і взялася до виконання наказу.

   На перші два дзвінки ніхто не відповів. Навіть його секретарка. “Дивно”. Я набрала втретє і почула довгі гудки, після яких я навіть не сподівалася, що хтось візьме слухавку.

— Компанія “Технолоджі Про” вас слухає, — відповів жіночий голос.

— Добрий день, вам телефонує Зої Фарре з компанії “СітіВойс”. Чи не могли б ви дати слухавку Сему Б’янкі або хоча б перевести на лінію? – по-діловому попросила я.