Глава 16

                                                                    16 Глава
   Минув якийсь час.
 

   Ранок зайшов у дім тихо, ніби вибачався за те, що існує. Світло повзло по стінах, торкнулося підвіконня, ковзнуло до маленького ліжка.

    Там спав Люк. Чужий син. Син жінки, яка приречена на вічні страждання. Дитина, яку ми витягли з темряви назад у світ.

    Я стояла у дверях довше, ніж потрібно. Просто дивилася, як рівно підіймаються його груди.

    Ти живий…
 

    Іноді мені досі важко в це повірити.

— Знову сторожуєш? — тихо спитав Ренат за спиною.

    Я здригнулася, але усміхнулась.

— А якщо він зникне? — прошепотіла я. — Раптом це все сон.

    Ренат підійшов ближче, простягнув мені чашку.

— Тоді ми прокинемось разом, — сказав він. — Але поки що він тут.

    Теплий чай обпік пальці. Реальність. Та, про яку я в моменті суму забуваю.

    Люк поворохнувся і розплющив очі. Чисті. Без пам'яті. Він подивився на нас так, ніби вперше бачив людей.

— Привіт, — шепнула я. — Це ми. Знову.

    Він не плакав. Лише простягнув руку, торкнувся мого волосся.

— Він такий, відколи ми його повернули, — тихо засміявся Ренат. — Наче перевіряє, чи ми справжні.

    Я взяла Люка на руки. І в цю мить дім ніби видихнув разом зі мною. На його спині виднівся знак. Татуювання прибічника. Маленький леопард, що дивився вперед. Під ним слова: “Не бійся йти сам — страх бреше”. І це все закривала медитуюча людина.

    Я ковтнула повітря.
 

    Ти навіть не знаєш, який тягар носиш, малюче…

— Це символ Мануеля, — тихо мовила я. — Батько зробив його йому, як тільки тому виповнилося чотирнадцять років. Але інше, — я поглянула на цитату і людину, — додалося потім, після викрадення матері.

— Він схожий на нього, — відповів Ренат. — Хижий. Спритний.

— Як і ти, — хмикнула я.

    Він усміхнувся.

    Ми снідали разом. Через те, що ріст малюка був призупинений тимчасовою смертю, його інтелектуальні здібності були розвинені. Також фактичний його ріст припинився, і тому він був як карлик. Але через роки це повинно вирівнятися. І його вік був таким, який повинен бути. Таке стається у тому випадку, коли дитина ще потрібна — відбиток на могилі це і є знак того, що вона може служити місії.

    Люк серйозно намагався тримати ложку.

— Ти бачиш це? — шепотіла я на вухо Ренату. — Він робить вигляд, що дорослий.

— Ну, він же воскреслий, — усміхнувся Ренат. — Має право на пафос.

    Люк розмазав кашу по столу.

— О, ні, — засміявся Ренат.

— Тато… — раптом сказав Люк.

    Ми обоє завмерли.

— Що? — перепитала я.

— Тато, — повторив він і подивився на чоловіка, що поводиться, мов рідний родич.

    Ренат ковтнув слину.

— Я… – почав він. — Якщо ти хочеш…

— Не змушуй, — швидко сказала я. — Нехай сам вирішує.

    Люк просто обійняв його за шию. Ренат заплющив очі. Я уявила, як було несподівано це відчути чоловіку, який майже ніколи не спілкувався з дітьми. Я спостерігала цю сцену і відчувала, ніби я в якомусь фільмі, — різке прийняття чужої людини через якийсь час. Це здавалося таким дивним.  

    Поки ми снідали, я почула звук — скрипіння сходинок. Це батько важко спускався з другого поверху. Він намагався звикнути до свого нового, пластичного тіла. Виглядало це, звісно, невдало.

— Доброго ранку, — мовив він нам, підходячи до плити. — Як ви спали цю ніч? Малий не заважав?

    Ми з Ренатом переглянулися і посміхнулися.

— Ні, він чудово спав, — відповіла я, запиваючи кашу чаєм.

— Це дуже добре, — усміхнувся Колекціонер. — Люку, як у тебе справи?

    Він показав жест рукою, зігнувши її в кулак, і висунувши великий палець, що означав: “Клас”. Батько посміхнувся. Незвично було бачити його в такому доброму настрої. “Зазвичай, йому не подобаються мої ідеї, але з приходом Рената, він став м'якшим”, — думала про себе я.

— Які у вас на сьогодні плани? — він насипав кашу у квітчасту миску і налив у прозорий стакан воду з кулера.

— Ми планували погуляти в місті втрьох, — замість мене йому відповів Ренат.

— Чудово, — сказав батько. — А ви не забули про зустріч прибічників? Про нашу нараду?

— Знову ти про роботу, — почала я, але не встигла договорити, бо мене перебив Ренат.

— Ми все пам’ятаємо, — відповів він. — До півночі ми будемо готові.

— А Люк? — запитала я, піклуючись про малюка.

    Всі мовчали. Потім Ренат мовив:

— Ми можемо взяти його з собою, — він поглянув на Колекціонера, в надії, що він дозволить.

— А чому б і ні? — раптом погодився батько. — Тим більше, що він частина нашої сім'ї.

— Отже, сьогодні у нас буде продуктивний день, — мовила я, відносячи посуд до раковини. 

    Ренат, підійшовши зі своїм і Люковим посудом, мовив мені на вухо. Слова приємним жаром розлилися всередині:

— Я помию.

    Я усміхнулася йому.

    Ми довго одягалися.

    Я надягла на Люка теплу куртку, закутала колючим шарфом, так, що було видно тільки його великі очі. Він сміявся і крутився. а я бурчала, але всередині тремтіла від ніжності.

    Ренат подав йому рукавички.

— Не загуби, леопардику, — усміхнувся він.

— Я не леопардик, я великий леопард! — обурився Люк.

— Великим леопардам теж холодно, — сказала я й поцілувала його в лоба.

    Ми вийшли на вулицю, мороз пощипував щоки. Повітря було чисте, свіже. Сніг скрипів під ногами.

    Я сіла за кермо. Руки трохи тремтіли — не від холоду. Від хвилювання.

    У машині було тепло. Люк притулився між нами на задньому сидінні й дивився у вікно.

— Там так гарно, — прошепотів малий.

    Я тепло йому посміхнулась. Він вперше бачив сніг. Це було так мило. Ми поїхали в парк.