Глава 15

                                                                              15 Глава
    Зранку Ренат приніс мені сніданок у кімнату:

— Доброго ранку, повелителько сердець! — мовив він з легкою ноткою флірту.

— Доброго, — відповіла я, протираючи очі. — А що це?

— Захотів тебе трохи порадувати. Можна?
 

    Він поглянув на мене очима, повними любові та ніжності. Такого я вже давно не бачила.

— Можна… дякую, Ренате.

      Я поцілувала його в щоку. Він аж почервонів від несподіванки.

— До речі, як там Люк? — запитала я, взявши чашку улюбленого чаю до рук.

— Добре. Він солодко спить, мабуть, бачить сни про єдинорогів з ведмедиками.

      Я засміялася.

— Мило.

      Він присів на край мого ліжка і сказав:

— Я з твоїм батьком домовився про наше одруження… — почав він. — Після того, як ми повністю полагодимо тіло… Отож, я хотів спитати, — він став на одне коліно і простяг червону коробочку. — Аміро, ти вийдеш за мене?

    Його очі сяяли в надії.

    Від шоку я не могла нічого вигадати. Звісно, довелося зробити вигляд, що я не знала про його намір одружитися зі мною… Але те, що він ось так освідчився мені…

— Я… так, — відповіла я.

      Я дала йому свою праву руку і він одягнув на безіменний палець золотисту каблучку з блискучим камінчиком.

      З радості, він обійняв мене і поцілував у губи.

      Я відчувала щастя, яке не можна було описати.

— Смачного, — побажав Ренат мені, і вийшов з кімнати.

      Я поїла і увімкнула телефон. На шпалерах була я в темних кольорах — з фотосесії прибічників.

      Фотосесія прибічників — це подія, коли збираються прибічники зла з різних поколінь, ті, що залишилися живі. На цій події ми обговорюємо свої криваві досягнення і фотографуємося на пам’ять. Одне фото для себе — бонус, тому я це зробила.

      Я прочитала новини про світові події: планування війн, готування до ядерної зими, негативне і насильницьке ставлення до віруючих. Я вимкнула телефон — від такого хотілося крізь землю провалитися. Це так втомлює і наганяє страх, але я згадала слова Сема: “Страх — ніщо, якщо ти довіряєш Богу”. І мені дійсно стало краще.

      Я взяла піднос з посудом і обережно, по дерев'яних сходинках сходила на перший поверх на кухню. Поставила його у металеву, холодну раковину, ввімкнула кран, і звідти потекла тепла вода — я начисто все помила. Мені це не було важко, навпаки — приємно.

    Потім я заглянула до підвалу:

— Як ви тут? — спустилася і побачила знайоме чоловіче тіло — Баваль, жертва Ніка. На правому стегні було старе татуювання жаби, чітко вималюваної. Саме тіло було худе, але накачане, як у спортсмена з рельєфними кубиками пресу. Я з подиву охнула. Навіщо батьку таке тіло?

— Доню, як добре, що ти зайшла, — зрадів батько. — Подивися, яке ми тіло знайшли з Ренатом.
      Він кивнув своєю жирною головою, через кислоту, в бік казанка-порталу, де воно стояло, і його очі засяяли.

— Прекрасне, — мовила я.

— Ми довго обирали жертву, довелося просити Ніка нам допомогти, — сказав Ренат, підходячи до мене.

— Це все звичайно добре, але батьку…, — нетерпляче перевела тему я. — Нам з Ренатом треба тобі в дечому зізнатися.

— Он як, — здивувався той, — в чому саме?

— Пам'ятаєш малюка, який став першим вбитим за історію твого Колекціонерства… Першим, якого вбили ще до того, як він навчився розмовляти?

— Ну?

— Так от…, ми воскресили його.

    Ренат кивнув.

— Я навіть не знаю, що й мовити.

— Я знаю, що це було небезпечно, але ми це зробили.

— Так, це небезпечно. Вам би це могло дорого коштувати, а по-друге таких випадків майже не було. Але це достойно поваги, ви сміливці. Навіть Кріо на таке не пішов би.

    Я здивувалася реакції батька. Вона була спокійна і з тоном поваги.

— Дякую, — відповів за мене Ренат. — Ми забрали цього малюка і нам би було добре виховувати його у шлюбі по закону.

      Ренат натякав на одруження.

— Ми законів рідко дотримуємося, але цей я вважаю добровільним.

      Він поглянув на мене і сказав:

— Я дозволяю.

    Ми з Ренатом одружилися без святкувань. Між ніччю й світанком. У момент, коли старе ще не вмерло, а нове не стало повністю живим.

     І можливо, саме тому цей шлюб був справжнім. Саме цей важливий момент не через вигоду, а через світле кохання. Було боляче й страшно відкривати своє крижане серце, та саме Ренат дав мені віру, і воно почало танути.

    Нас одружував Кріо. Так, він одужав. Повністю. Сильний, зібраний, з тим холодним спокоєм, який робив його головним серед прибічників. У ньому більше не було тимчасової тіні слабкості — лише готовність працювати далі, так, ніби перерви ніколи не було.

    Він був моїм другом і братом по справі, тому дуже зрадів новині про одруження. Через те, що Кріо у звичайному житті працював у РАЦСі, ми його попросили провести нам церемонію.

— Ну, як ти? Хвилюєшся? — запитав він мене перед виходом.

— Так… — відповіла йому я, поправляючи пишну, білу сукню від хвилювання.

— Всі колись через це повинні пройти, — заспокоював він мене, поклавши легенько руку на моє плече.

    Його чорний робочий костюм світився у проміннях зимового сонця. Навколо, хоч і сліпив сніг, все одно було тепло і душевно.

    Я вийшла першою.

    Крок за кроком, ніби кожен мав вагу. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чують усі. Я боялася підняти погляд, але знала — він тут.

    Ренат чекав.

    І коли я нарешті подивилася на нього, він усміхнувся. Тією самою усмішкою — спокійною, теплою. Від неї всередині трохи відступили безжальні лапи страху.

— Ти прийшла, — сказав тихо.

— А ти сумнівався? — прошепотіла я, намагаючись не видати хвилювання.