Глава 14

                                                                            14 Глава
— Я спантеличений, звісно, — мовив Ренат після годинної розповіді. — Чому Ола вбила власне дитя?..

— Бо вона вже нічого не відчувала, і ти знаєш, що у нього наша мітка.

— Так, тепер знаю. Мануель не мав права дозволяти собі такі жорстокі дії, — люто сказав Ренат і стис кулак від злості.

    Ми посиділи хвилин п’ять у тиші. Потім мені в голові засяяла ідея.

— Ренате, я подумала, а що, якщо ми воскресимо дитину? — запропонувала я.

— І виховувати з неї нового прибічника? Не знаю.

— Тільки батьку — ні пари з вуст. Йому не варто поки що про це говорити.

— Чому?

— Тому що… я хочу, щоб це був сюрприз, адже такого давно не було за весь час.

— Тоді добре. Я не скажу йому ані слова.

    Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Звуки осені зливалися в ритмі з моїм серцебиттям, і на душі було спокійно. Все йшло за тим планом, який ніхто не повинен був зруйнувати.

    Ренат підвівся і сказав:

— Я піду додому. Повідомиш час і місце нашого ритуалу?

— Добре, — відповіла я, і також підвелася аби обійняти його на прощання.

     Його долоні лежали на моїй гарячій спині, і чи то хвиля блискавично пробігла по ній, чи то просто була моя уява. Зовсім нещодавно я спробувала відкритися знову і тому, ці обійми набули іншого значення для мене. Не знаю, чи і для нього так.

    Ми відштовхнулися легенько одне від одного, і він сказав, глянувши мені у вічі:

— Бувай.

      І пішов.

      Я ще стояла, та потім поглянувши на голі дерева, я пішла в дім. Мені хотілося  чогось такого, що я сама не до кінця розуміла. Мабуть, у фізичному плані…

      Я помила чашку у блискучій металевій раковині і поставила її на рушник догори дном, аби вона висохла, а сама спустилася до підвалу.

— Оу, не очікував тебе побачити, — мовив батько, щойно угледів мене.

— Я зайшла почитати магічну книгу заклять, — відповіла я, шукаючи у шафі потрібну.

— Чому ти саме сюди зайшла? — в мене склалося враження, ніби він здогадувався.

— Сюди мені ближче, — відказала я, і взяла в руки книгу “Закляття воскресіння”.

      На жаль, ці книги, що були у підвалі мого дому, не можна було виносити за межі підвалу. Тому я промовила про себе закляття невидимості і тепер батько мене не бачив, хоч я й почула його сміх:

— ДНК-тест і не потрібний.

      Я відкрила першу сторінку — на ній значилася історія створення закляття і вказувалося хто його перший створив.

      “Нудно”, — подумала я.

      Потім я відкрила останню сторінку — зміст. Там було написано на якій сторінці міститься потрібне закляття. Їх всього декілька видів: закляття воскресіння родича, партнера, друга, прибічника, закляття воскресіння чужої людини, яка сказала правду, і ось нарешті, закляття воскресіння малюка, дитини різного віку. Саме те, що мені було треба.

      Я уважно прочитала кожен рядок, і яскраво уявила подію, що для багатьох людей цього світу знаменувала важливу трансформацію.

      Усі приладдя можна було знайти у кімнаті у підземному метро, тому, щойно настала ніч, я телепортувалася туди.

       Взяла все необхідне і повернулася до себе у кімнату. Батько був надто зайнятим, щоб цікавитися тим, чим я займаюся. Він був не готовий до того, що я буду робити і які це принесе наслідки, але я впевнено йшла вперед до мети. Хоч часом і були сумніви, чи варто це робити… Але добре, що поруч був Ренат, який підтримував мене у всьому. Навіть у безумному.

      Думки роїлися у моїй голові, і намагалися збити з шляху, але я не здавалася. Всередині було дивне відчуття, наче не варто втілювати задумане. Щось мені відлунювало, здавалося, що його мати просить не тривожити маля.

      Я знала, що звичайні люди не можуть воскресити істоту — це можуть зробити тільки могутні прибічники зла, такі як: я, Ренат, Кріо і Колекціонер. Знала, що, якщо ми його воскресимо, то буде біда матері. Але мене вона не хвилювала.

    Ми з Ренатом домовилися про зустріч.

    Вихідний день. День, коли більшість людей ніжилися у своїх теплих ліжечках і залипали в телефонах.

    Ми зустрілись.

    Цвинтар був тихий. Не мертвий — саме тихий. Така тиша буває лише там, де вже майже рятуються.

    Ми з Ренатом прийшли, як і домовлялися. Без зайвих слів. Він ніс ліхтар і металеву лопату, я — флакон із зіллям, золотий ніж і миску. Зілля ще було тепле. Я варила його всю ніч, точно дотримуючись пропорцій, бо тут не було права на помилку.

     Могилу малюка Капріссі ми знайшли швидко. Дитяче ім'я. Короткі дати. І мітка прибічника — вирізьблена неглибоко. але впізнавана. Її залишив хтось з наших не для пам'яті. Для повернення.

— Тут, — сказав тихо Ренат.

    Я стала навколішки й поклала долоню на землю Вона була холодна, але не порожня. Усередині нас чекали.

    Зілля пахло гіркими травами й кров'ю — людською. Довелося пожертвувати тією, що зберігалася на полицях у банці. Я повільно вилила його в землю, обводячи коло над могилою. Рідина зникла майже одразу, ніби її пили зсередини.

    Я прошепотіла слова. Не дозвіл — заклинання.

    Земля здригнулася. Ледь-ледь. Потім ще раз.

    Ренат підступив до мене, захищаючи від можливої загрози. Я це запам'ятала.
 

  Коли земля розійшлася, і перший подих вирвався з грудей дитини, я не відчула тріумфу. Лише відповідальність. Він відкрив очі — порожні, налякані — і вперше за довгий час заплакав.

— Тихо, — м’яко сказала я, й узяла його на руки. — Ти не сам.

      Ми з Ренатом і малюком перемістилися в дитячу кімнату. Раніше вона була моєю: пластикові та м'які іграшки зібрані в спеціальний мішок, килимок, на якому я гралася і лежала. Це все було моїм. Відтепер буде його.

— Люк, — сказав Ренат, поглянувши на малого.