Глава 13

                                                                         13 Глава
    Трохи оклемавши від хвороби, я збиралася на роботу. Попрощавшись з Ренатом, який допомагав батьку створювати нове, сильніше тіло, я поїхала.

    День проходив, як зазвичай.

    Після роботи я зайшла в місцеве кафе за швидкою кавою — не збиралася тут сидіти. Але раптом почула голос Марселя — “Ну добре”.

    Він сидів з Альпі в кутку, там, де люди говорять про те, що болить роками. Марсель виглядав… старшим, ніж зазвичай. Втомленим. І це мене зупинило.

    Я заховалася за колону, роблячи вигляд, що розглядаю десерти. І слухала.

— Я думав, що розлучення з Марленою — найгірше, — почав Марсель тихо.

— Але? — Альпі нахилився вперед.

    Марсель стиснув пальці в кулак, ніби в ньому тримав весь свій минулий біль.

— Але я вже проходив через справжнє пекло. Те, про яке ніхто не знає.

    Моє серце застрягло десь у горлі.

— Ти про Пабла? — тихо запитав Альпі.

    Пабло? То в нього був брат…?

    Марсель важко кивнув.

— Так, Пабло. З дружиною і сином… потрапили в аварію.

    Пауза.

— Олівії тоді було п'ять. А Амріту дев’ять.

    Я стисла стакан з кавою так, що аж рука затремтіла.

— Вони вижили, — продовжив Марсель, дивлячись у столик. — Обидва. Його дружина і Амріт. Але лікування було довгим. Дуже довгим.

    Альпі мовчав. Я теж. Навіть повітря зависло.

— Коли вони одужали настільки, щоб ходити… ми влаштували похорон Пабло.

    Марсель прикрив очі долонею на секунду — і мені вистачило цієї секунди, щоб побачити його справжній біль.

— Після похорону вона сказала, що більше не може жити на цій землі… де кожний куток нагадує про нього.

— І поїхала? — запитав Альпі.

— У Бразилію.

    Марсель гірко посміхнувся.

— Сказала, що там Амріт зможе почати спочатку. Дихати без спогадів, що ріжуть.

     Я ледве ковтнула слину. Десь далеко всередині все занило.

— Ти хотів, щоб вони залишилися? — м'яко спитав Альпі.

—  Звісно хотів, — зізнався Марсель. — Але я не мав права тягнути їх назад. Не після всього.

      Він взяв свою каву, навіть не помітивши, що вона давно охолола.

— А я тоді не мав права на емоції, — тихо додав він. — Компанія висіла на мені. Інвестори, люди, гроші… Якщо б я зламався — усе б упало.

      Я відчула, як щось стислося всередині.

— Тому я просто… вимкнув себе. Повністю.

     Альпі поклав руку на стіл ближче до нього.

— А тепер Марлена…

    Марсель знизав плечима, але в цьому русі було помітно біль. Інший біль.

— Вона, можливо, хотіла тепла. А в мене його тоді вже не було. Я зберігав тільки те, що треба було зберегти. Те, що було важливим для мене. Решта… згасла.

    І тоді він сказав те, що мене остаточно добило:

— Та Марлену я насправді  й не кохав. Шлюб тримався виключно на угоді і Олівії.

    Я затримала подих. Ось вона, правда. Гірка, мов сіль, тепер майже все стало на свої місця. Тепер у мене з'явилася нова можливість надавити на болюче.

    Я вийшла з кафе з тією кавою в руках, але смаку вже не відчувала. Голова гуділа, ніби там хтось барабанив. Марсель… його брат… Амріт… Бразилія…

    Та стільки болю, що навіть сонце над дорогою здавалося тьмяним.

    Мені треба було свіже повітря. Терміново.

    Добре, що парк був поруч, і чесно кажучи, я зайшла в нього на автоматі. Сіла на лавку, опустила голову, намагаючись привести думки до ладу. Але, як завжди, коли хочеш спокою — життя каже: “Не дочекаєшся”.

     Я почула дитячий сміх.

     Гострий, дзвінкий, такий маленький, ніби хтось запустив світло прямо назовні.
 

     Повернула голову — і побачила Ліма й Лію. Батьки Девіда. Лія котила візочок, а маленька Зоряна сиділа там, обнявши плюшеву качку, і сміялася вголос, наче весь парк створений тільки для неї.

     Я вже хотіла встати і піти іншим шляхом, але тоді Лія сказала таке, що буквально прикувало мене до лавки.

— Ліме, я маю тобі сказати… Колекціонер — це мій брат. Зведений.

    Я ледь не випустила стакан з рук.

    Лім спинився так різко, ніби хтось поставив перед ним невидиму стіну.

— Лія… що? Ти ж сама казала, що він…

— Що він небезпечний? — вона втомлено видихнула. — Так. Але він — майже моя кров.

     Вона трохи помовчала і додала:

— Ми жили великою родиною — я, він і сестра до 18 років. Потім він зустрів дружину і поїхав “нібито” з міста, але знайомі мені повідомили, що в нього є діти. Спочатку я в це не повірила.

    Мене почало трясти. Колекціонер, мій батько — її брат? Батько ніколи не розповідав про свою сім'ю, і тому така новина мене спантеличила. До краю. Це могло означати, що я і Девід — брат і сестра…

    Потім Лія сказала те, що вибило мене з реальності.

— І в нього були діти, Ліме, — випередивши побоювання Ліма, вона уточнила: — Але нашим Девіду і Зоряні вони ніким не доводяться.

— Які діти?

— Аміра… і Мануель.

    Мені здалося, що земля під ногами зсунулася. Зникло все. Зник парк, дерева. Залишились тільки її слова, які гриміли в моїй голові, мов удар по металу.

    Аміра і Мануель.

    Діти Колекціонера.

    Зведені.

    Діти її брата.

    Ми?!

    Зоряна тихо захихотіла, тягнучи ручки до кольорових листочків, а я сиділа, мов статуя, не здатна навіть кліпнути.

    Лія говорила далі:

— Я не хотіла втягувати Девіда в це. Не бачила потреби розповідати про нього, адже він мені не рідний. Його взяли мої батьки і поселили в нас. Але це вже виходить з-під контролю. Він повернувся. Все як говорив Девід.

    Лім поклав руку на її спину, що була вкрита теплою жилеткою:

— Ти не одна — ми розберемось. Але ти мала сказати це раніше.