Глава 12

                                                                       12 Глава
    Він — мій брат. Старший. Той, хто навчив мене бути холодною, перш ніж я сама зрозуміла, що це не просто сила, а прокляття. Ми народилися в одній родині, він був моїм рідним по крові та духу. У наших венах текла одна чорна енергія, закляття, печать, які ми не обирали.

    Ми обоє були дітьми того, кого називають Колекціонером — того, хто збирав уламки магії, що таїлися в татуюваннях.

    Тільки Колекціонер нас розділив — мене залишив тут, а Мануеля відправив у іншу країну. Згодом він став тим, кого боялися навіть свої.

    Мануель завжди казав, що зло — це не гріх, а баланс. Що ми — не монстри, а руки світу, які роблять брудну роботу, поки інші вдають святих. Я вірила йому. Колись.
 

      А потім він почав ламати людей. Спершу чужих. Потім — тих, кого кохав.

      Коли я побачила його через дзеркало з кров'ю на руках і мертвою порожнечою в очах, — я зрозуміла, що втратила його остаточно.

      Та частина мене все одно відчуває зв'язок. Ми з ним пов'язані ниткою, яку не можна обірвати. І тепер, коли він рухається,— я чую. Коли він когось торкається — я бачу сни.

      Я бачила крізь полум'я свічок, у темному дзеркалі, як зло кликало мене. Через цю нитку. Потім воно показало мені наступну, болючу картину.

      Його тримали троє магів, закутаних у сріблясті плащі. Вони стояли півколом, а він — у центрі, на колінах. Ланцюги на зап’ястях світилися червоним, від кожного дотику до шкіри — йшов дим.

      Один з магів підняв руку і почав промовляти закляття. Слова були старі, рвані, як подихи мертвих. Повітря у залі почорніло.

      Мануель підвів голову й засміявся низько, страшно — і навіть через дзеркало я відчула, як холод проходив крізь мене.

— Ви караєте тіло, — сказав він, — але його вже не потребують.

    Його забрали в портал, і відтоді я менше відчувала його силу.

    Наступний сон дав зрозуміти остаточно: поки хтось пам'ятає про мертвих — вони живі.

    Коли дзеркало згасло, у кімнаті стало нестерпно тихо. Я сиділа за столом, в руках чашка теплої води, яка вже давно вистигла. Раптом вода почала тремтіти. Маленькі кола, одне за одним. Потім з-під поверхні вирвалося щось темне — тінь, подих, шепіт.

    Я підвелася. У кутку стояла шафа з вузькою полицею, де я ховала все, що залишалося від старих ритуалів. І саме там, на місці, де стояла склянка з водою, повільно заклубочився дим.

    Він згущувався, ставав темнішим, поки не набув людської форми. Тонка, прозора, але знайома постать. Той самий погляд, тільки тепер він дивився не крізь мене, а всередину.

    Я не могла ні крикнути, ні рушити з місця.

— Я ж казав, — прошепотів він. — Душа завжди повертається додому.

    І тінь його зникла, розчинившись у воді. Поверхня знову стала спокійною, мов ліс.

    Я стояла ще довго. А потім — обережно підійшла, торкнулася склянки. Вона була крижана. І всередині неї — ледь помітний відблиск його очей і посмішки.