Глава 11

                                                                       11 Глава
  Довгі дні я відходила від цього, адже потім я захворіла. Нічого небезпечного, просто застуда. А от у Кріо — запалення легень. І ні, не від минулої ситуації.

    Ренат не хотів мені розповідати через що Кріо так захворів, і заборонив йому телефонувати. Мовляв: “Йому, як і тобі потрібен спокій”. Тьху на нього. Він же дорогий моєму серцю!

    Та я не могла опиратися йому — не було ні сил, ні бажання. Ренат часто навідував і мене, і Кріо, приносив ліки і корисні фрукти. Тепер вся робота була покладена на нього — він керував прибічниками. І справлявся він напрочуд добре.

    Він розповів моєму батьку, що сталося. На мій подив, той не кричав і не винуватив нас, а тільки говорив, які ми розумні і корисні.

    За той час, що Ренат гостював, він не був без діла: допомагав батькові зі створенням нового тіла, готував їжу і прибирав за власним бажанням. Мені було приємно, але я все одно почувалася некомфортно. Мені він дозволяв тільки відпочивати і ніяку важку роботу не робити. Це було дивно.

    Ми зблизилися і стали ще рідніші. Я знала, що Ренат не образить і батько це теж знав.

    Одного разу я випадково підслухала розмову Рената і батька. Вони говорили про мене.

— І ти туди ж… — засміявся він. Чого це він такий добрий став?

— Я не Чарльз, — відповів Ренат. — Але якщо ви проти, то я буду намагатися зробити так, аби ви дали благословення.

— В тебе є перспективи, хлопче, — мовив батько. — Але треба ще час. Старайся.

— Я готовий хоч вічність, аби вона стала моєю, — впевнено сказав Ренат.

    Я не тямилася від подиву. Батько готовий був віддати мене заміж? Що на нього так вплинуло? Але мене вони навіть не запитали… Від цих думок я засмутилася і пішла на другий поверх у свою кімнату полежати. Лежала, думала і заснула.

    Уві сні згадувалися моменти з літа, коли Сем і Олівія були одружені. 

    Тими літніми ночами я не спала. Після того, як я врятувала Девіда, татуювання на зап'ясті пульсувало — ледь-ледь, як серце. Я торкнулася його пальцем, і світ почав плисти. Усе навколо потьмяніло, розчинилося, і я опинилась посеред поля — ніч, місяць, тиша. Тоді з тіні вийшла Лисиця.
 

    Вона була з вогню. Її шерсть світилася м'яким помаранчевим світлом, а очі — глибокі, людські. Кожен її крок залишав іскри на траві. І коли вона заговорила, її голос звучав усередині мене:
 

— Ти знову торкаєшся межі, Аміро.
 

    Я застигла.
 

— Знову ти.
 

    Лисиця посміхаючись, легенько кивнула.
 

— Я — твоя мітка. Мене створили для зла, але краплина чистої душі ще лишилася. І вона є і в тобі.
 

  Я підійшла ближче і побачила, що її силует змінюється — то вогонь, то дим, то знову шерсть.
 

— Чому ти показала мені його місце? — запитала я. — Чому привела мене до Девіда?
 

— Бо ти шукала не його, — спокійно сказала вона. — Ти шукала себе. Ти просто побачила себе в ньому. Зламану. Але ще живу і добру. Хоч потім ти знайшла можливість перекрутити це на злий бік.
 

    Я опустила погляд, не знаючи, що відповісти. Лисиця обійшла мене колом, і земля під лапами засяяла рунами, які я тоді не розуміла.
 

— Попереду буде більше темряви, — мовила вона. — Але не вся темрява — ворог. І не кожен, кого ти “врятуєш”, стане тобі вдячним. Пам'ятай це.

    Я хотіла торкнутися її, але вона розчинилася в повітрі, лишивши за собою шлейф диму.

    І я прокинулася.

    Татуювання на зап'ясті тепліло, як в ту мить — ніби вогонь лишився, навіть через три роки. А в голові лунав її голос, що нагадував минуле: “Не вся темрява — ворог”.

    Рената, схоже, вже не було — він поїхав додому, залишивши записку з квітами біля ліжка на дерев'яному столику.

    “Хай ці квіти радують тебе після хорошого сну. Ренат”.

    Я посміхнулася. Моя душа наче виростила крила так, що я хотіла літати від щастя. “Ренат так піклується про мене? І невже я знову відчуваю любов?” — думала я.

    Трохи порадівши, я лягла далі відпочивати, адже застуда мене ще не покинула.

    Тепер мені снилося інше. Не менш особисте.

    Літо. Сімейне життя Сема та Олівії.
    Іноді здається, що в мені живуть дві особистості. Одна — та, що сміється, коли Сем обіймає мене. Інша — мовчить. Слухає. Дихає в унісон з тишою цього дому. Я не знаю, коли це почалося. Може, після весілля. А може, коли ми заїхали сюди — у цей бездоганний, блискучий дім, що наче дивиться на тебе з усіх боків.
 

    Спочатку я думала, що просто втомилася. Але потім… відчула. Серце — ніби розривалося навпіл, після подій з примарою.
 

    Одна його частина — жива, тепла, тимчасово належить Сему. А інша — холодна, важка, але з краплею світлості, і я не знаю, кому вона служить.
 

    Іноді мені здається, що вночі я чую подих. Не його. Не свій. Хтось поруч. Хтось зсередини. Коли я стою біля дзеркала, то бачу відблиск — тінь, що не повторює моїх рухів. Очі здаються чужими, ніби хтось дивиться через мене. І тоді серце болить сильніше, немов його наживо вирізають. Ніби двоє тягнуть в різні боки.
 

    Я не знаю, хто вона. Але відчуваю: вона не просто дивиться. Вона запам'ятовує. І щоночі цей дім шепоче мені її біль.

    Наступний сон нагадав мені про мою частину душі.

    Дзеркало стояло в центрі кімнати, накрите темною тканиною, бо кожен його відблиск світла викликав у мене головний біль. Але коли вони поїхали в Бразилію — Олівія, Девід і та дівчина, Ксю, — я не витримала. Мене розривало всередині. Я хотіла знати, що там відбувається.