Глава 9

                                                                             9 глава
    На ранок я прокинулася від телефонного дзвінка. Кріо. “Що йому треба в таку рань?” — подумала я, поглянувши на годинник. Була 6 ранку.

— Привіт, Аміро, — привітався він. — Вибач, що так рано телефоную, та є одна справа. Чи можеш ти прийти до підземки?

— Тааак, — мовила я й встала з ліжка.

— Чекатиму, — сказав він і поклав слухавку.

    Збираючись, я здогадувалася, чому Кріо викликає мене. Кожну жертву оглядаю я і даю остаточний вирок, що з нею робити, поки Колекціонер зайнятий чи в тому стані, що сьогодні.

    Нічого не поївши, я викликала портал і за звичкою пірнула в нього.

    Мої очі залило світло ліхтаря, який Кріо тримав у своїх сильних та холодних руках.

    Я помітила чоловіка, що був зв'язаний зміїними путами і куняв.

— Це моя жертва, — сказав Кріо, приглушивши ліхтарика. — Ось його тату.

    Він вказав на ногу, на ікрі виднілося татуювання пташки — він легко “літав” і солов’їно співав.

— Сенсу нам з цього тату? — запитала я, поглянувши на чоловіка в чорній мантії, від якого пахло настоянкою лаванди.

— Повір є, — сказав він. — До речі, як там Колекціонер? — запитав Кріо, відвернувшись від жертви.

— Після того бою відпочиває в резервній банці, — зі злістю в голосі, відповіла я.

— Ясно, — він знав характер батька, тому й не здивувався, почувши цей розвиток подій. — Як думаєш: що краще зробити?

— Давай, нехай поки цей чоловік живе — ти його силу переллєш у ті колби, — я вказала на великі й тонкі склянки, що стояли на лікарняному столику. — Потім вимани тату, зв’яжи своїм котом, і хай воно спостерігає як вбивають господаря, потім те, що залишиться перед смертю тату, теж в колби впихнеш.

— А з тілом — як завжди?

— Так, з тілом як завжди — просто закопати, обливши зіллям невидимості.

— Зрозумів, — сказав Кріо, і почав готувати зілля сили для свого татуювання.

    Я спостерігала за тим дійством, сидячи на троні, що з’явився, як тільки я клацнула пальцями.

    Засушені трави, тепла вода — все це стало однією сумішшю, в яку Кріо переливав із казанка у скляні хімічні баночки. Від них пахло ромашкою, маком та ще чимось таким, що я не могла розібрати.

    Кріо взяв стікер і чорний маркер і підписав — “для сили татуювання”.

— Знаєш, навіть не віриться, що ти з ним покінчила, — раптом мовив Кріо, розставляючи баночки.

— Ти про що? – не второпала я. — А, ти про Сема. Не знаю.

    Кріо легенько кивнув. Рука жертви здригнулася в тимчасовій агонії і знову стала спокійною.

    Кріо підійшов і сів біля мене.

— Він же козел, — його очі знайшли мої у світлі ліхтаря. — Чи ти ще досі його кохаєш?

    Кріо був моїм найкращим другом, навіть попри правила прибічників. Він ставився до мене з надзвичайною люб’язністю й турботою, ніби вважав, що він мій старший брат.

    Така звичка в нього виробилася після того, як його меншу сестру вбили.

    Тепер він намагається загладити вину, захищаючи тих, хто близький, і прагне помститися вбивці.

    Хоч в нього і була дівчина, він не забував піклуватися про мене — найкращу подругу.

— Відголосок почуттів до нього досі залишають шрами, — вдумливо сказала я, дивлячись на стіну навпроти себе. — Я думала, то по-справжньому, а виявилося — гра. Коли батько дізнався про це, я подумала, що він вб'є мене. А ні — для нього з'явилася ще одна причина для помсти.

    Ми мовчали. Ця тиша поруч з близькою людиною була саме тим, чого останнім часом мені бракувало.

— Якщо в тебе досі почуття до Сема, то може, ти не будеш розбивати серце Ренату? — він відвернувся. — Ми говорили про тебе.

    Це шокувало мене.

— Справді? — глянула я на нього виряченими очима.

— Так. Він щиро тебе кохає, але не хоче наражати на небезпеку.

— Останнім часом я стала щось тепле відчувати до нього. Не розумію що це.

    Він з усмішкою поглянув на мене.

— Любов, — сказав так тихо, ніжно, ніби прикрашав торт смачним кремом.