Глава 8

                                                                    8 Глава
    Нарешті сьогодні вихідний. У планах була зустріч прибічників.

    На вулиці вирувала злива, тому довелося одягнути плащ. Я вийшла через портал у наше рідне депо. Маріо, Лея, Нік і Чарльз уже чекали.

    Я приземлилась, відвівши праву руку назад вгору, а лівою рукою сперлася об холодний і сирий бетон.

— Доброго дня, Аміро, — привіталися зі мною присутні.

— Привіт, Аміро, — Чарльз підійшов до мене з книжкою в руках. Він хотів сказати щось іще, та раптовий спалах позаду нас перервав його.

    Портал переніс сюди Рената. Він приземлився так само, як і я, і, піднявшись; в його карих очах зблиснули іскорки. Він поглянув на мене.

— Вибачте, я трохи затримався, — він обтрусив пил із джинсів і поправив робочий чорний плащ.

— Ну що, починаємо, — кивнула я і всі ми обступили казанок-дзеркало, який прожив вже понад сто років. Для звичайних людей він був замаскований під лавку, але лише нам відкривалася його справжня суть

— Ніку, почнемо з тебе, — мовила я, наказавши йому показати свою жертву.

    У казанку з'явилося зображення молодої дівчини років двадцяти. Пряме червоне волосся зав’язане у високий хвіст, підстрибувало в такт її рухам. Вона була жокеєм.

      Коричнева шерсть її коня блищала на осінньому сонці, його грива розвивалась одночасно з дівчиною під час галопу.

— Це Ріанна, — повідомив Нік. — У неї є татуювання коня на стегні.

    Кадр у казанку плавно змінився, і вся наша команда почала розглядати цей малюнок. Витончені лінії татуювання та колір свідчили про серйозний намір його створення. Історію цього знаку ми збагнули одразу — дівчина обожнювала кінний спорт. Це означало одне — вона дуже швидко бігає.

— І як ти плануєш її здолати? — суворим, батьківським тоном запитав Чарльз. Він поправив окуляри, щоб вони йому не заважали.

    Нік впевнено дивився на жертву. Роки навчання минули не дарма.

— Спочатку я з нею познайомлюся, увійду до неї в довіру, — сказав він. — Потім я її присплю, зв’яжу і відправлю сюди до вас, Чарльзе.

    Їхні погляди зустрілися. Як керівника і підлеглого, але обидва були впевнені у своєму задумі.

— Добре, — ледве кивнув той. — Далі ти, Маріо.

    Казанок змінив свій зелений колір на голубий. Поки Маріо розповідав про свою жертву, я відвела погляд. Мені згадалося літо три роки тому.

    Я стояла за старим дубом, шорстке коріння дерева впиралося мені в легкі кросівки. Серце билося так гучно, що мені здавалося — Олівія от-от почує. Вона сиділа на лавці, як завжди — спокійна, ніби світ навколо її не обходив. З телефоном і чашкою кави, в тому її дурнуватому топіку кольору морського дна.
 

    Я стискала свій смартфон у руці. Одне повідомлення — і все почнеться. “Вона вже тут”, — написала я й натиснула “відправити”.
 

    За кілька хвилин — і він з'явився. Високий, у темному одязі, обличчя без жодних емоцій. Йшов повільно, упевнено, наче просто прогулювався парком.
 

    Лезо я побачила лише тоді, коли сонце ковзнуло по ньому останнім променем.
 

    Мені раптово стало холодно, хоч на вулиці було плюс двадцять вісім градусів. Але я не рухалась.
 

    Він підійшов ззаду — і в ту ж мить повітря ніби вибухнуло. Ні звуку, ні спалаху — просто щось розірвалося зсередини. І з її плеча, прямо з-під шкіри, вирвалася рись. Світла, майже прозора, з очима, що світилися, як розпечене золото. Вона вдарила нападника так швидко, що я навіть не встигла кліпнути.
 

    Чоловік тихо скрикнув, кинувся навтьоки, випустивши ніж із рук. Рись гарчала глухо, хижо, демонструючи свою силу. Потім вона зникла. Просто розчинилася в повітрі, ніби ковзнула назад під її шкіру.
 

    Олівія підхопилась, озирнулася навколо — розгублена, уричасто дихаючи. Вона нічого не зрозуміла.
 

    А я так і стояла за тим дубом і не могла вдихнути. Мене тіпало.
 

    Раптом вона повільно обернулася в мій бік. Не дивилася прямо на мене, але… я відчула, як її погляд пройшов крізь товщу дерева. І тоді рись знову майнула — на мить, як тінь у повітрі. Її білі, гострі очі дивилися прямо всередину мене.
 

    Я відступила, мало не перечепившись через коріння. Вона знала. 

    Серце билося десь у горлі, а в голові вирувала лише одна думка — втекти.

    Я почала шепотіти, ледве рухаючи затерплими губами:
 

— Irradis lumen fractum… porta umbrae, aperi mihi…
 

    Гілки під ногами хрустнули, і земля під ступнями пішла хвилею. Запах диму й мокрого металу змішався в один різкий подих. Світ навколо став розмитим — дерева розпливались, ліхтарі тягнулись, як ріки тіней.
 

    Ще мить — і мене вирвало з того місця.
 

    Коли зір повернувся, я стояла вже на бетоні підвалу. Пил, знайомий запах казанка, тиша. Я впала навколішки, жадібно хапаючи повітря; пальці ще світилися від залишку магії.
 

    На долоні залишився слід — тонкий, червонуватий, у формі кігтя.
 

    Я провела по ньому пальцем і прошепотіла:
 

— Ти мене бачила, так? Навіть через…
 

    У відповідь — лише тиша. Але холод у спині не зник. І я зрозуміла: навіть тут, далеко від парку, вона все одно десь поруч. Чекає.

— … крім того, в нього є ще брат з таким же татуюванням, — почувся звідкись здалеку голос Леї. Вона якраз закінчувала розповідати про свою жертву.

— Отже, кожен знає, що робити. Якщо виникне загроза для вашого життя чи татуюванню — використовуйте телепортацію, залишивши клона, — сказав Ренат, серйозно дивлячись на підлітків.