Глава 7

                                                                  7 Глава
  Одного четверга цього місяця, до Крістіана в кабінет влетів Сем. Я, зазирнувши через скляні двері свого кабінету, вирішила трохи підслухати, що той хотів йому повідомити. Я обережно піднялася з-за столу і тихо підійшла до кабінету начальника. Майже притулила ліве вухо до дверей і прислухалася. Добре, що його кабінет був не зі скла, а з цегляної стіни, через яку він не бачив, що роблю я.

— Батьку, — почав Сем, захекано. — Я знаю ще одного прибічника Колекціонера.

    Крістіан повернувся до нього, і з недовірою поглянув на сина.

— Це Аміра. Вона на тебе працює і ти добре її знаєш, — він поставив кулаки на твердий батьків стіл.

— Яка Аміра? — не зрозумів Крістіан. — У мене таких немає.

— Та, що сидить в кабінеті навпроти твого, — відповів Сем. — І минулого тижня ми перемогли  Колекціонера — її батька.

— Ми — це хто? — запитав той.

— Як хто — я, Олівія і Девід, — він глянув на підлогу, потім знову на батька. — Це довга історія.

— І що ти мені пропонуєш? — запитав, не розуміючи, що від нього треба.

— Я хочу, щоб ти її звільнив і позбавив можливості влаштуватися кудись інде.

— Почекай, покажи мені її фото, щоб я упевнився, — наполіг Крістіан.

— Ось, — Сем показав фото, на якому я була щаслива і усміхнена.

    Раптом я почула кроки з кабінету у мій бік і поспішила за свій стіл. Я набрала в комп'ютері потрібну програму і зробила вигляд, що я так і сиділа.

    Вони зайшли до мене.

    Моє серце пропустило ще один удар від хвилювання. Я не хотіла втрачати роботу, адже на ній я могла заробляти більше ніж на іншій, відволікаючись від думок.

— Зої скажи — насправді ти Аміра і ти прибічник Колекціонера? — Крістіан мав стриманий, та все одно байдужий погляд.

— Ні, — збрехала я. Як добре, що я наклала закляття на зміну зовнішності та ім’я перед Крістіаном та іншими, крім Сема. Тільки Сем бачив моє справжнє обличчя — чорне хвилясте волосся і зелені очі, що єхидно дивилися  на нього.

— Тату, подивись, — він підійшов до мене і грубо взяв за волосся, що для Крістіана мали русявий відтінок. Потім вказав на мої очі — карі для всіх інших. Я сиділа, мов та лялька, яку дитина побачивши в магазині, показує мамі, щоб та її купила. Та й хай. Мені подобається, як Сем злиться. Ніхто тут навіть не здогадується, що він говорить правду.

— Семе, це не вона. Не могла ж вона змінити навіть райдужну оболонку ока, — сказав Крістіан, наче мати, яка відмовляється купувати іграшку.    Сем був такий розлючений, що з його вух ледь йшла пара. Він чітко бачив, що це я, та не міг довести батьку, попри всі старання.

— Зої, вибач, що потурбували, — лагідно звернувся він до мене, і строго глянув на сина:— А ти — марш до мого кабінету!
 

    Нарешті вони вийшли.

    Всередині я не відчувала нічого, крім злорадної посмішки переможця.

    Я взялася знову до роботи. Сенсу слухати їхню подальшу розмову не було.