Глава 6

                                                                       6 Глава
    Я прокинулася від болючого імпульсу в шиї. Вона затекла, і я почала її розминати, сидячи. Всю ніч я провела на кухні, в кріслі, де зазвичай сиділа моя матуся. Добра, чарівна за своєю природою.

    Я пішла у ванну кімнату вмитися. Зайшовши всередину, я не помітила, що фіолетовий і білий рушники лежать біля умивальника. Опустивши погляд, я здивувалася, та потім знову забула про це. Ці рушники мене не цікавили, бо вони були батькові. Вмившись, я вийшла на кухню, заварила свіжозмеленої кави і попрямувала до вітальні.

    Лисиця вже давно сховалася у своєму місці недосяжності — тату.

    Я сіла на диван з ароматною чашкою свого вранішнього напою, і увімкнула телевізор.

    По телеканалу “Місто-Лючінос” йшли новини про погоду.

— … на заході очікується +7 градусів тепла і дрібний дощ, а от на півдні примхлива погода порадує нас +14 градусами тепла і ясним небом… — говорила ведуча.

    Випадково я відвела погляд на поличку біля телевізора — на весільне фото мами та батька, і згадала.

    Землетрус у ресторані, де вони святкували заручини з Семом, — теж моя справа. Ніхто так і не зрозумів, звідки він узявся. Тільки я і Чарльз. Він усміхнувся тоді й сказав, що “легко розхитати підлогу під ногами тому, хто забув, як болить”. І ми це зробили. Обережно, непомітно.
 

    Всі думали, що це просто збіг. А я сиділа за кілька столів далі, у масці гості, і дивилася, як вони падають у землю, що розступилася під дією магії. Дивилась, як він запоскоює її, коли їхні чортові татуювання їх врятували.
 

    Після весілля я не зникла. Я спостерігала. Кожен день. За кожним рухом. Іноді через дзеркальний портал. А іноді — стояла зовсім поруч. Вони навіть не здогадувались.

    На жаль, примара не впоралася зі своїм завданням, тому я її відправила туди, де їй було місце.
 

    Щоб спокійно за ними спостерігати — я наклала закляття сліпоти, аби вони мене не бачили.
 

    Я стояла в кутку їхнього дому, коли вони грали в настільну гру. Яку ми з ним полюбляли.
 

    Біль уже не палав. Він став частиною мене. З кожним днем я знала одне: вона за все поплатиться.

    Я відвела погляд і втупила його в телевізор. Щось всередині грудної клітки розривалося, але я старанно забивала на це відчуття.

    День пройшов, як завжди, коли немає наказу від Колекціонера.

    Наступного ранку я прокинулася дуже рано. Хоч Колекціонер і кричав так, що його крики було чути аж на другий поверх — я його старанно ігнорувала.

    Перекусивши бутербродом, я побігла на роботу.

    Зайшла у великий будинок, що коштував не менше “чорного золота”. Двері відчинилися автоматично — магія сучасного світу. По дорозі до кабінету зустріла секретарку Джолі — американку, з червоними кучерями, і зеленими очима, що рятували її занедбану, брудну душу.

— Доброго ранку, Джолі! — привіталася я, адже треба було підтримувати “дружні” стосунки з колегами.

— Доброго, — відповіла Джолі, звично усміхаючись. — Сьогодні важлива конференція. Сподіваюся ти не забула? — запитала вона.

    Я на хвилину застигла, згадуючи.

— А, так, — відповіла, згадавши її мету. — Знову нові технології та стратегія їх розширення? — запитала я, з іронією, що була притаманна нам обом.

    Джолі засміялася.

— Так, — відповіла вона, і побігла далі по своїх справах.

    Відчинивши двері, моє око одразу натрапило на знайому мені стопку паперів.

   “Знову їх перечитувати”, — подумала я.

    І взялася до справи. Нудно, монотонно, але гроші платили немаленькі. Взявши третій документ, я помітила дивну описку: “друзі”, яка була недопустима при створенні важливих паперів. І мені згадалась та ніч. Та посвята трьох новеньких: Маріо, Ніка і Леї.
 

    Повітря в підземці було важким і вологим. Десь у темряві лунали далекі краплі, що падали з тріснутого склепіння на залізничні рейки. Старі таблички, вкриті іржею, блищали від синюватого світла казанка-дзеркала, що горів без полум'я — лиш тьмяним холодним сяйвом.
 

    Посеред зали колишньої станції стояла я — у темному плащі, що ледь ворушився від підземного вітру. Переді мною — Лея, Маріо і Нік. Вони стояли на бетоні, де колись проходили пасажири, а тепер лежали деякі уламки скла, старі кабелі й символи, намальовані чорним демоном.
 

    Я відкрила стару чорну, як дно, книгу. Мій голос луною розійшовся по порожньому тунелю.
 

— Ви — нові прибічники Колекціонера. І віднині належите не світлу, а тіні. Цей світ під землею — ваш новий дім.
 

    Факели спалахнули яскравіше, і на мить на стінах відбилися їхні спотворені тіні.
 

— Перше правило, — мовила я.— Ніколи не закохуйтесь у світлого чоловіка чи дівчину. Кохання — це слабкість, і воно губить тих, хто його торкається. Усі, хто зрадить злу, зникнуть без сліду.
 

    Маріо опустив погляд, ковтаючи хвилювання.
 

— Друге правило. Ніяких стосунків між собою. Тільки Колекціонер вирішує, чи має хтось право на зв'язок. До того — ні. Навіть думки про це небезпечні.
 

    Десь у тунелі пролунав тихий скрегіт, і я підняла руку — факели здригнулися і звук стих.
 

— Третє. Ви виконуєте кожен наказ Колекціонера без сумніву. Той хто не послухає, —помирає. Не метафорично. Просто… зникає.
 

    Я зробила крок ближче, мої очі блиснули у тьмі.
 

— Четверте. Ваш обов'язок — опанувати закляття. Невидимість. Гравітація. Відкриття порталу. І ще одне — ваше власне. Його ви знайдете тільки через помилки. Не бійтеся болю, бо він вчить краще за мене.