***

                                                                      ****
    Вечір був тихим.

    Над містом завис туман. Світло ліхтарів ледве пробивалося крізь нього, малюючи довгі плями на мокрому асфальті. Я стояла і дивилася в казанок на родину Девіда, де світло всередині будинку нагадувало теплий акваріум.

    Олівія сміялася на кухні, нахилившись до Девіда. Її сміх був легкий, справжній. Його плечі були розслаблені. Наче вони не знали, що за ними дивляться.

    Я спостерігала через цей дзеркальний портал, схований у місці зустрічі прибічників — закинутому депо. Поверхня тремтіла, немов вода, і відображала кожен їхній рух, кожен дотик.

— Вони щасливі, — сказала я.

— І тому він хоче їх зламати, — пролунав голос Лисиці. Він був тихим, прямо біля мого вуха.

— Я знаю, — відповіла я.

    Слова звучали глухо, наче я говорила крізь сон.

    Я дивилася, як Олівія торкалася руки Девіда. І щось у мені стискалося — не ревнощі, не злість. Більше… тінь болю. Бо колись я теж стояла так. Поруч із Семом. І теж вірила, що любов може рятувати.

— Ти не мусиш виконувати його наказ, — сказала Лисиця. — Не цього разу.

— Якщо я не зроблю цього, він знайде їх сам. І тоді… — я замовкла. Я знала, що буде тоді.

    Поверхня казанка злегка здригнулася. Зображення всередині почало спотворюватися — обличчя Олівії і Девіда ніби зливалися, перетікали одне в одного, як віск.

— Вони пов'язані, — прошепотіла я. — Він хоче їх роз'єднати.

— А ти? — спитала Лисиця. — Чого хочеш ти?

    Я довго мовчала. Від вогкості, що була тут, по шкірі пробіг холод.

— Я хочу, щоб усе це закінчилось, — нарешті сказала я. — І щоб він зник.

   Лисиця замовкла. Портал згас. У повітрі залишився лише відблиск її очей — теплий, світлий, мов ліхтар.

    Я відвернулася від порталу.

— Але щоб це закінчити, — сказала я, — доведеться почати спочатку.
 

    Тим часом…
    Я стояв у своєму темному підвалі перед тріснутим дзеркалом-порталом. На його поверхні мерехтіло відображення Аміри — її силует серед туману, обличчя зосереджене, очі вогкі від сліз.
 

    Я спостерігав мовчки, доки вогонь повністю не спалахнув в моїх очах.
 

— Знову сумніваєшся, моя дівчинко, — прошепотів я, торкаючись розплавленого скла. Набридлива маска тихо зашелестіла, але потрібна вона була,лише для того, щоб сховати мою справжню суть.

— Ти надто схожа на мене, навіть якщо намагаєшся це приховати. Думаєш, що керуєш долею — а насправді лише виконуєш мою волю.
 

    Я посміхнувся.
 

— Грай, Аміро. Грай у свою свободу, поки я дозволяю.