Глава 5

                                                                      5 Глава
    Повітря тут, нагорі, було інше — тепліше, живіше. Коли я ступила на кухонну плитку, лампа під стелею спалахнула від одного лише подиху енергії, яку принесла з собою Лисиця. Вона застигла біля дверей, підняла морду і принюхалася — до чаю, до пилу, до мого серця, що билося швидше, ніж зазвичай.

    Я відкрила шафку, витягла чайник і наповнила його водою. Метал тихо задзвенів, коли я поставила його на плиту. Потім дістала з верхньої полиці пачку чаю — звичного чорного, але з ледь відчутною домішкою жасмину. Насипаючи дві ложки в кружку, я спостерігала, як сухі листочки сиплються, наче темний дощ.

    Потім я відкрила нижню шухляду й знайшла батончик, трохи пом’ятий, але ще солодкий. Пальці на мить затремтіли, коли я розривала обгортку — срібляста фольга зблиснула у світлі лампи. Я відкусила і відчула знайомий смак спокою. Лисиця сіла поруч, огорнула себе хвостом і уважно спостерігала, як закипає чайник на старій газовій плиті.

    Він загуркотів, зашипів, і крізь пару прорвалося м’яке посвистування — ніби теж хотів нагадати про себе. Я зняла його з плити, налила окріп у кружку, і запах жасмину заполонив простір, сплівшись із шурхотом нічного вітру за вікном.

    Я сіла в крісло, старе, м’яке, яке стояло навпроти широкого вікна. Скло було трохи запітніле, і світло місяця розтікалося по ньому, наче молоко по чорному столу. Лисиця стрибнула на підвіконня, її силует відбився у склі — вогняна тінь серед нічної тиші.

    Я вдихнула глибше, зігріваючи долоні об кружку, і згадала. Ту першу ніч, коли побачила її уві сні.

   Ліс був синій, мов розмите чорнило, і з цієї темряви вийшла вона — тиха, але впевнена, з очима, що світилися так, ніби бачили все. Вона тоді підійшла до мене, торкнулася носом моєї долоні і прошепотіла голосом, який був і теплим, і холодним водночас:
  “Я — твоя сила. Ти — моє коріння”.
 

    Я тоді прокинулася, і татуювання на руці пульсувало, мов живе. Після того, часто боліла голова, так, що я ледве витримувала той нестерпний промінь всередині думок.

    Та тепер вона сиділа поряд, — справжня, тепла, і дивилася на мене тим самим поглядом.

— Пам'ятаєш,— тихо сказала я, — з чого все почалося?

    Лисиця лише поворухнула вухами, а вогники в її очах відбилися в моїй кружці, перетворившись на два маленьких світила, що плавали серед жасминового туману.
 

    Наказ Колекціонера.
  Полум'я в казанку здригалося від кожного подиху. Повітря було важке і пахло чимось старим, майже мертвим. Я стояла, не підводячи очей.
 

  Переді мною — батько. Його називали Колекціонером, бо він збирав живі татуювання для своєї вигоди.
 

    В ту ніч його мантія нагадувала прірву, а маска, зроблена з тонкого, шурхотливого матеріалу, тихо шелестіла, коли він повертав голову. Кожен його звук здавався дивним шелестом — ніби хтось перегортає сторінки книги, написаною кров'ю.
 

    Він спостерігав за порталом, де колихалися відблиски іншого світу. У них проступали постаті — Олівія і Девід.
 

— Дивно, — низько промовив він, — вони не такі, як інші.
 

    Його пальці торкнулись повітря, і у вогні на мить спалахнули їхні обличчя.
 

— У ньому, — сказав він, маючи на увазі Девіда, — є щось захисне. А в ній — надто багато світла і сили. Дві душі, що подаровані долею, розлучаються на якийсь час. Неприємно дивитися.
 

    Він зупинився. Погляд за маскою став холодним, гострим, як лезо.
 

— Але найбільше мене дратують не вони, — прошепотів Колекціонер, — а той, хто поруч із ними.
 

    Його голос наповнився ненавистю.
 

— Сем. Хлопець, що розбив моїй улюбленій донечці серце.
 

    Я ледь помітно здригнулася. Його голос при згадці Сема ставав чужим — у ньому чулося щось давнє: особисте розчарування.
 

— Приведи мені їх, — він повернувся до мене, і маска зашелестіла. — Я хочу бачити їх тут. А у разі небезпеки — в підземному метро.
 

— Навіщо? — запитала я, хоча знала, що це ризиковано.
 

    Колекціонер нахилив голову.
 

— Ти надто багато питаєш, доню. Просто зроби. І зроби так, щоб вони ще дихали.
 

— Ти ненавидиш його, — сказала я тихо. — Тільки через це.
 

    Полум'я в казанку раптово спалахнуло, і на стінах пробігли тіні.
 

— Я ненавиджу його слабкість, — прошипів він. — А тепер і все, що він любить.
 

    Я мовчки кивнула. Коли я розвернулася, маска знову зашелестіла, — як лист, що палає. Він ще щось прошепотів, але я вже не слухала.
 

   Голос помічниці.
    Голова розколювалася. Біль був такий гострий, що я ледве стояла на ногах, виходячи з підвалу. Світ навколо тремтів, ніби повітря саме пульсувало. Кожен крок відчувався ударом у скронях — раз, два, три…
 

  Я сперлася на холодну стіну й ковтнула повітря.
 

  Татуювання на зап'ясті — Лисиця — “Memento mori” — і людина — розжарилося, наче хтось притиснув до шкіри розпечений метал.
 

— Знову ти, — прошепотіла я, відчуваючи, як малюнок Лисиці ворушиться. Її контур вимальовувався на моїй ніжній шкірі, хвіст повільно зміщувався, немов дихав. І тоді голос — тихий, але чіткий, — пролунав просто в голові.
 

— Ти не туди йдеш, Аміро.
 

    Я заплющила очі.
 

— В мене немає вибору. Він наказав.