Глава 4

                                                                   4 Глава 
   Я відвела погляд від Лисиці і встала на ноги. Стояла серед полиць із скляними банками, і дивилася тепер йому в очі — хоч він і був лише головою, що плавала в каламутній рідині. Світло лампи гірко блукало по поверхні скла і кожен його рух супроводжувався тихим бульканням.

    Він підняв губи в своїй звичній півусмішці — і голос, хоч і приглушений хрипом, долинав крізь рідину так, ніби через дно.

— Що ти маєш на увазі? — прошепотів він. Його слова оберталися в банці, ніби камінці в калюжі.

    Я не стала шукати ніжніших форм для висловлювання. Сказала все, що було на серці, методично, холодно, без здригання:

— Скільки разів ти намагався отримати бажане? Скільки життів ти розтрощив, як непотріб? Твої плани завжди руйнувалися — але не тому, що хтось сміливіший. Тому що ти руйнуєш усе, до чого торкаєшся. Я більше не можу бути частиною саме цього.

    Він їдко посміхнувся, його голос не змінився, але в банці булькання звучало глухо.

— Ти говориш про руйнування? — відповів він, намагаючись звучати звично. — Ти навіть не розумієш, що тобі дісталося б, якби задумане вдалося .

— Я завжди говорила тобі, що варто забути про неї! Стільки років пройшло!— рішуче сказала я. —

Тепер я не хочу варитися з тобою в одній справі. Я не інструмент твоєї помсти і бажань.

    В його очах — навіть крізь скло — промайнув відблиск образи. Він знав, що його авторитет слабшає щоразу, коли він опиняється в фізичній голові чергової жертви.

— Тобі мало б вистачити того, — промовив він тихо, — що Олівія і Девід були майже у моїх лапах.

      Я відсахнулася, і сміх залишився в горлі комом.

— Ну і чого ти досягнув? Цього? — вигукнула я. — Ти втратив сина. Ти втратив його не через чужу силу, а через свою жорстокість. Твоя “перемога” — це поразка, бо вона забрала найдорожче.

    Він хотів поворухнутися, розбити цей купол, але марно.
— Ви всі — від мене, — сказав він з натяком на власну впевненість. — Я маю право розпоряджатися вашими душами й тілами.
    Я глянула прямо, і мій голос не тремтів.

— Як ти смієш? Ми не твої речі. Ти не маєш права на нас. І я не дозволю тобі володіти ще кимось.

    Його очі металися в пошуках того, щоб відповісти, але замість того він лише шурхотів цією їдкою кислотою, коли я поклала долоню на кришку банки.

— Йди звідси, — прошепотів він, і ці слова були вироком. — Сам без тебе розберуся.

    Потім настала тиша. Він знав, що не зможе вдарити чи взагалі — вбити.

    Я відвернулася і пішла, не знаючи, що буде далі.

    Я піднялася з підвалу повільно ступаючи босими ногами на холодні сходинки. За мною безшумно йшла Лисиця. Її шерсть блищала, ніби залита світлом, і кожен її крок залишав короткий спалах, який одразу гаснув.

— Сука! — долинув його твердий голос, коли я ступила на останню сходинку.

    Ми з Лисицею зупинилися на мить — ці слова різко вдарили мені у куток болю, а моя помічниця лише поворухнула вухами і підштовхнула мене: “Ходімо звідси” — почувся її голос в голові.