Глава 2

                                                              2  Глава 

    Світло спогадів зникло, і перевівши погляд, я побачила казанок-дзеркало. Воно стояло посередині підвалу, чорне, з запахом трав і диму. Я затримала на ньому погляд і мене знову затягло в безкрайні спогади.

   Після того дня ми не спілкувалися. Минуло кілька місяців, та я так і не змогла забути. І коли його батько запропонував мені роботу — погодилась. Хоч і знала, що це дурість.
 

    Я бачила Сема майже щодня. Він удавав, що нічого не сталося. Я теж намагалася бути байдужою, але всередині все ще щемило. Було боляче навіть від того, як він мовчить.
 

    Одного дня я випадково почула розмову. Його батько говорив про заручини. Сем мав одружитися з донькою його старого знайомого — Олівією.
 

    Мені стало зле. Здавалось, що все повітря зникло.
 

    Я сиділа всю ніч у своїй кімнаті. Думала, як легко він живе далі, ніби нас ніколи не було. І тоді в мені щось перевернулося.
 

    Я дізналася, що батько Сема — Крістіан, шукає будинок. Спокійне місце біля затоки, щоб ніякі журналісти і папараці їх не турбували.
 

— Оцей? — запитав Крістіан. Його голос лунав спокійно, майже байдуже, але в очах замиготіли блискавки.
 

    Я кивнула.
 

— Він новий. Порожній. Ідеальний для вашої родини.
 

    Їхній майбутній дім справді виглядав як з глянцевого журналу. Скляні панелі від підлоги до стелі, м'яке підсвічування вздовж стін. Світлий камінь на підлозі, чорне дерево сходів, терпкий метал поручнів — усе це розсіювало погляд. Все автоматизоване — їм не треба буде торкатися ручки, бо датчик спрацює раніше.
 

    Мені довелося вдавати байдужість, хоча всередині все стискалося. Кожна згадка про Сема пекла, як шрам, що ніколи не загоюється. Після того, що я побачила тоді…
 

    Його руки не на мені. Його усмішка — вже не для мене.
 

    Крістіан був розумний, але легковажний — і дуже схожий на сина, якого я досі кохала.
 

— Гарний вибір, — мовив він, оглядаючи простір. — Холодний, але стильний. Саме те, що треба.
 

    Я злегка всміхнулась, приховуючи втому. Я знала, що це не просто дім. Тут усе виглядало надто ідеально, надто чисто — ніби чекало, поки хтось розіб'є цю досконалість.
 

— Перед тим як вони заїдуть, треба перевірити систему безпеки, — сказала я, і Крістіан лише кивнув.
 

    Він навіть не здогадувався, що в цей момент я вже зробила своє. Що небезпека вже тут. У самому серці дому — в його віддзеркалених стінах і порожніх кімнатах.
 

    Я сама обрала це місце. Сучасне. Без плям минулого. І саме тому — воно чудове, щоб почати нову гру.
 

    Коли угоду уклали, я приїхала туди першою.
 

    Ніч.
 

    Будинок стояв тихий і порожній. Він чекав заселення, та спершу я мала виконати першу частину мого плану.
 

    Двері відчинилися, запускаючи мене у свої обійми. Коли я зайшла, вони тихо за мною зачинилися. Я пройшла у вітальню, в яку пробивалося світло повного місяця.
 

    Стала і стояла, довго мовчавши. А потім прошепотіла:
 

— Якщо ти зміг забути мене, хай цей дім нагадає тобі.
 

    Потім я поставила сумку, відкрила її й розклала речі на світлій підлозі.
 

    Клаптик його сорочки. Перстень, який я все ще носила з собою, навіть коли клялася, що викину. Фото, яке не мала права тримати. І власна кров — одна крапля. Жива. Гаряча.
 

— Якщо я не змогла залишитись у твоєму житті, — сказала тихо, — то ти згадуватимеш мене.
 

    Чорна сіль сипалася з моїх пальців рівним колом. Я не вчилася цьому — просто знала, що робити. Біль сам підказував порядок.
 

    Повітря стало важким, ніби дім уперше вдихнув. Скло здригнулося. Підсвітка зблиснула, наче нервовий тик.
 

  Я приклала долоню до підлоги. Тепло стікало з пальців у камінь, і тоді я відчула. Щось старе, спляче, ніби відлуння, що чекало лише мого дотику.
 

  Світло затремтіло, а з підлоги почала вимальовуватися тінь. Спершу — нечітка, мов пляма, потім — постать. В білій, порваній сукні, що означала — мертва наречена. Її щелепа смикалася і в моїй голові зазвучав дитячий голос:
 

— Я слухаю вас, моя господарко, — і вона вклонилася.
 

— Примаро, я хочу, щоб ти вбила ту дівчину, яка прийде разом із Семом, — прошепотіла я.
 

    Вогонь свічок згас сам. Повітря охололо. Система “розумного дому” зреагувала — екрани блимнули, сенсори руху ожили. Вона відчула її присутність, навіть якщо людина — ні.
 

— Як накажете, моя господарко, — відповіла примара і знову вклонилася.
 

    Я кинула останній погляд на скло. І побачила як її тінь розтанула в темряві сьогоднішньої ночі, перш ніж я встигла кліпнути.
 

    Вулиця була тихою, як завжди. А дім позаду вже мав першого жителя.