Глава 1

                                                                  1 Глава 
    Я розплющила очі — холодна підлога підвалу вібрувала, ніби дихала разом зі мною. Пилюка повільно спадала з повітря, наче попіл після бурі. Портал викинув мене просто сюди… додому. Я підняла голову й побачила полиці, заставлені банками з мутною рідиною. У кожній чиєсь обличчя. Мертві, але ніби все одно живі. Вони дивилися на мене. І раптом — голос, хрипкий, знайомий до болю:

— Знову в цій банці! — промовила одна з голів. Я застигла. Це був він. Колекціонер. Мій батько.

    Його очі ворушилися, ніби намагалися сфокусуватися на мені.

— Але нічого, — продовжив він, — наступного разу я зроблю нормальне тіло…

    Я вдихнула повітря, в якому стояв запах формаліну й старої крові.

— Наступного разу не буде, — прошепотіла я, вірячи в це, і все навколо розчинилося в спалаху білого світла.

      Свідомість перекинула мене у давні спогади.

      Гучна музика, миготіння кольорових ламп, сміх, наркотики. Вечірка. Тоді я вперше зустріла Сема — його усмішка була теплою, а погляд — безтурботним.
 

    Я просто стояла біля барної стійки, поки не підійшов він.
 

— Ти Аміра, так? — запитав, трохи нахилившись, щоб я його почула.
 

— А ти — Сем, — відповіла я.
 

    Так усе й почалося. Ми почали зустрічатися — гуляли вечорами, дивилися фільми, розмовляли про дурниці до світанку, часто бували на яскравих вечірках. Це було його захоплення. Бути в центрі уваги серед алкоголю, мефу і красивих, сексуальних дівчат. Та, крім цього, він умів змушувати мене сміятися навіть, коли день був жахливим. Іноді мені здавалося, що життя має сенс.
 

    А потім усе зламалося. Я прийшла до нього без попередження. Двері були прочинені. У кімнаті — дві дівчини. І він. Мені вистачило кілька секунд, щоб усе зрозуміти.
 

    Він навіть не встиг нічого сказати, коли я кинула в стіну келих і просто вийшла.
 

    Я бігла, не розуміючи, куди. Вулиці тремтіли від неону, дощ розмазував світло, мов сльози по склу. Мене хитало, я ковзала по мокрому асфальту, але не зупинялась.
 

    Зупинилася лише тоді, коли ноги самі відмовилися йти. Я стояла посеред порожнього двору, де зламані ліхтарі миготіли, наче серце, що не могло вирішити — битися чи зупинитися. Повітря тоді пахло мокрим бетоном і старим листям. Я вдихнула його, і воно обпекло мені груди.
 

    В голові крутились його слова, його сміх, дотики. Я не могла стерти це. Не могла забути його очі, коли він зрозумів, що я стою у дверях. В них не було прохання “вибач”. Лише холод.
 

    Я сперлася об стіну, ковзнула вниз і відчула, як сльози нарешті прорвалися. Спершу тихо. Потім гучніше. Крик вирвався сам, дикий і безсилий, розчинився в нічному, холодному аж до кісток, повітрі.
 

    Мені здавалося, що разом із ним вилітає все, що було всередині —любов і довіра. Я сиділа довго, поки не залишилася лише порожнеча.
 

— Чому… — прошепотіла я, – Чому ти зробив це зі мною?
 

    Але навіть вітер не відповів. Тільки краплі дощу, що стікали по моїх руках, змішувалися з солоними слізьми.
    Я витерла обличчя, піднялася й пішла, знову, не знаючи куди. Крок за кроком, босоніж по калюжах, по чужому місту, яке більше не було домом.
  Мені здавалося, що частина мене залишилася там, у його кімнаті — поруч із двома тінями, серед запаху зради. А інша частина — тепер народжується наново.
    Холодна. Без ілюзій. І майже готова більше ніколи не дозволити комусь зробити боляче.