Глава 65

​Повернувшись додому, Сергій та Ірина впали у виснажливе, але таке необхідне відчуття безпеки. Контраст між тихою гаванню їхнього будинку та напругою європейських пригод був разючим. Вони негайно забрали Максима та маленьку Віолетту від Олі, відчуваючи, що діти — їхній єдиний якір у реальності.

​Ірина, емоційно виснажена, майже не відпускала Віолетту від себе. Страх за дітей, який ніколи повністю не зникав після інциденту з Ковалем, посилився усвідомленням того, що тепер на них полює невідома, але могутня сила. Вона відчувала провину за те, що знову втягнула родину у небезпеку.

​— Мені здається, що все, що ми робимо, це лише боротьба, — зі сльозами сказала Ірина Сергію одного вечора, коли Віолетта вже спала. — Я хочу простої, тихої родини.

​Сергій міцно обійняв її.

— Ми маємо просту, тиху родину, Іро. І ми її захистимо, — тихо промовив він. — А боротьба... вона прийшла до тебе від твоїх батьків. Вони залишили тобі цю таємницю, бо знали, що тільки ти зможеш її захистити. Ти — боєць, ти — найкращий адвокат, і ти — моя опора. Ти дала мені не лише любов, а й мету. Давай розкриємо цей архів і закриємо цю главу назавжди. Тоді настане справжній, вічний спокій, який ми вибороли.

​Його підтримка, проста і непохитна, знову повернула Ірині сили. Вони вирішили, що настав час для моменту істини.

​Металевий контейнер, видобутий з-під вівтаря, був обережно розкритий у їхньому домашньому офісі. Вміст був приголомшливий:

Зашифрований щоденник матері Ірини.

Мікрофільми з копіями документів, що доводили незаконність приватизації у 90-х.

Фінансові записи про офшорні транзакції.

Свідоцтво про право власності на ім'я Ірининого батька на старовинний особняк у центрі Києва.

​Ірина взяла до рук свідоцтво. Це була велична, але занедбана будівля, яку вона бачила багато разів.

​— Це не про колекцію, Сергію, — прошепотіла вона. — Це про володіння. Мої батьки не просто захищали документи; вони легалізували власність на цей особняк. Вони хотіли використати його для створення першого незалежного Інституту міжнародного права та архіву національних цінностей.

​Читання щоденника матері стало найтяжчим емоційним випробуванням. З нього випливало:

Проєкт «В.О.В.К.»: Батьки Ірини підозрювали, що це не просто кримінальна група, а таємна мережа колишніх чиновників та іноземних спецслужб, метою яких було саботувати формування незалежної юридичної системи України та привласнити важливе майно.

У щоденнику згадувався Професор Віктор Орлов — не як ворог, а як ключовий свідок, який мав підтвердити походження колекції, але зник після смерті батьків Ірини. Вони підозрювали, що «В.О.В.К.» його усунув.

 «Вони назвали це "Проєкт Спадщина". Вони не зупиняться, доки не знищать усі докази нашого втручання». Їх не вбили за гроші. Їх убили, щоб зупинити створення Інституту, який мав би стати символом справжньої юридичної незалежності.

​Фінансові записи офшорних транзакцій нарешті дали чітке ім’я. На чолі фірм, які фінансували саботаж, стояла «Корпорація "В.О.В.К."» (V.O.V.K. – Вовк), символізуючи хижацьку силу. У транзакціях постійно з'являлися підписи таємничого «Голови» поруч із прізвищем "Професор Орлов".

​Сергій, переглядаючи списки причетних осіб, застиг.

— Іро, подивися сюди, — він вказав на список посередників. — Іванов. Це той самий посередник, який працював із Ковалем і Трояном, коли ми розкрили їхню шахрайську мережу!

​— Це пов'язано, — з жахом прошепотіла Ірина. — Коваль був лише виконавцем! «В.О.В.К.» була тіньовою силою, яка керувала всіма нитками, використовуючи Коваля, щоб відвернути увагу від їхньої справжньої мети — особняка і таємниці моїх батьків.

​Тепер вони мали чітку мету: захистити будівлю, знайти Професора Орлова і викрити тіньову корпорацію «В.О.В.К.».

​— Ми створимо Інститут, Сергію. Ми завершимо справу моїх батьків. І тоді ми будемо справді вільні, — сказала Ірина. У її очах була не втома, а сталева рішучість.