Глава 62

Повернувшись до Праги, Сергій та Ірина, сховавшись у тихому орендованому будинку, почали розшифровувати загадку, залишену батьком Ірини. На руках у них був нотаріальний журнал із зашифрованими записами та ключ-фраза: "Лев і Білий Кінь".

​Ірина поринула у вивчення почерку батька. Журнал був написаний професійним юридичним шифром, який використовували лише кілька колег з її матері.

​— Батько завжди говорив, що найкраще місце для схованки — це "місце, яке всі бачать, але ніхто не помічає", — згадувала Ірина.

​Сергій зосередився на фразі "Лев і Білий Кінь". Він почав перебирати всі можливі географічні назви та історичні герби, пов'язані з Україною та Центральною Європою, де працювали батьки Ірини.

​— Лев — це Галичина, Львів. Білий Кінь... — розмірковував Сергій. — Це може бути герб міста або старовинного роду.

​Через три дні безперервної роботи, Ірина знайшла ключовий елемент у зашифрованих латинських виразах.

​— Знайшла! Батько використовував латинські юридичні терміни як шифр Цезаря! — Ірина сяяла. — Це не просто нотатки, це інструкції!

​Розшифрувавши частину тексту, вони отримали дивну вказівку: «Шукай місце, де "Лев'яче серце" впало, а "Кінь" відпочиває».

​— Це не географія, — вигукнув Сергій. — Це, ймовірно, архітектура або історія! Яке місто поєднує "Лева" та "Коня" в одному історичному контексті?

​Сергій звернувся до Максима (детектива), який зацікавився цією історичною загадкою. Детектив Максим, використовуючи свої ресурси, знайшов статтю про давній монастир на півдні Польщі, поблизу кордону з Україною.

​— Дивіться, — повідомив детектив, надіславши фото. — Тут є замок, який колись належав роду, чий герб був Білий Кінь. А у підвалах замку похований середньовічний лицар, який мав прізвисько "Лев'яче Серце". Це стародавнє, майже забуте місце.

​Ірина перевірила координати, зашифровані в журналі батька. Вони ідеально збігалися з цим старим монастирем, що потребує реставрації.

​— Це і є місце, де "Лев'яче серце" впало, а "Кінь" відпочиває, — резюмувала Ірина. — Справжній архів там. Батьки сховали його на території третьої країни, яка не асоціюється ні з їхньою роботою, ні з їхнім життям.

​Розшифрувавши ще кілька нотаток, Ірина виявила, що батько боявся не просто крадіїв, а державних структур старої епохи, які мали інтерес у тому, щоб національні скарби не повернулися в Україну.

​— Тут написано: "Вони назвали це "Проєкт Спадщина". Вони не зупиняться, доки не знищать усі докази нашого втручання", — переклала Ірина. — Це не Коваль, Сергію. Це спадщина старої системи, яка працює десятиліттями і є набагато впливовішою.

​Сергій подивився на дружину. Він знав, що вони ризикують усім. Але тепер вони боролися не за бізнес і не за репутацію. Вони боролися за пам'ять і гідність її родини та національну спадщину.

​— Ми їдемо до Польщі, — вирішив Сергій. — Але цього разу ми не можемо йти у відкриту. Ми — просто інвестори, які цікавляться реставрацією старовинних будівель. Ми використаємо наш фонд як прикриття. Ми використаємо нашу "Нову Школу", щоб знайти "Празький Акт".