Глава 61

​Подорож до Праги була не такою, як їхні попередні поїздки до Берліна — тепер Ірина та Сергій були не вигнанцями, а сильною, об'єднаною командою, що вирушила на пошуки істини. Проте, напруга висіла у повітрі. Вони залишили дітей удома, розуміючи, що нова таємниця може бути небезпечною.

​Орест Вересень чекав на них у непримітному, але дорогому готелі в центрі Праги. Він був сама стриманість і професіоналізм.

​— Я вдячний, що ви приїхали, — сказав Орест, оглядаючи Сергія та Ірину. — Ваша готовність одразу реагувати підтверджує, що ви гідні спадщини.

​— Ми не зацікавлені у грошах, Оресте, — прямо заявила Ірина. — Що таке "Празький Акт"?

​— Це не фінанси, пані Власенко. Це архів і справа. Ваш батько, будучи видатним корпоративним юристом, керував справами колишніх дисидентів і емігрантів, які вивозили свої інтелектуальні та історичні цінності. Він знав, як працюють міжнародні тіньові схеми, і вирішив захистити найцінніший, історичний актив, що мав повернутися в Україну.

​— Який актив?

​— Колекція стародавніх документів і мистецьких творів, що стосуються ключових етапів української державності. Вона була незаконно вивезена десятиліття тому. Ваш батько повинен був легалізувати її та забезпечити повернення. Але хтось його випередив. Я думаю, це і стало причиною їхньої смерті.

​Ірина затремтіла. Уперше вона побачила глибину таємниці своїх батьків. Вони були не просто адвокатами, а охоронцями національної спадщини.

​Орест передав їм усі необхідні документи, включно з координатами банківського сховища у Цюриху.

​— Код вашої матері, мій ключ, і ваш юридичний підпис. Це єдиний спосіб, — пояснив Орест. — Я не можу поїхати з вами. Я занадто помітний. Але я впевнений, що Коваль і його спільники, а також люди, які прагнуть приховати цю колекцію, все ще можуть слідкувати за вами. Ви єдина, хто може це зробити.

​Сергій та Ірина негайно вилетіли до Цюриха.

​Швейцарський банк зустрів їх холодною, але бездоганною ввічливістю. Після усіх перевірок вони зайшли у сховище. Сейф був маленьким і старим, його було важко знайти.

​Ірина ввела код своєї матері, Орестів ключ повернувся, і вона поставила свій підпис. Дверцята зі скреготом відчинилися.

​Усередині лежав не стос грошей, а лише одна, стара, дерев’яна шкатулка.

​Ірина обережно відкрила її. У ній знаходився товстий нотаріальний журнал її батька, а також старовинний, пожовклий пергамент зі складною печаткою.

​Сергій провів рукою по волоссю. — Що це?

​Ірина швидко гортала журнал. Це був юридичний щоденник її батька, що описував деталі його останньої, небезпечної справи. На останній сторінці, зашифрованій латинським текстом, була мапа та координати.

​— Це не про колекцію, Сергію, — прошепотіла Ірина, її очі горіли від хвилювання. — Це ключ до чогось значно більшого. Він тут пише... «Сейф у Празі — це відволікаючий маневр. Справжній архів похований там, де найменше шукатимуть. Ключ до його місцезнаходження — це "Лев і Білий Кінь"».

​— Лев і Білий Кінь? Що це означає? — Сергій намагався зрозуміти.

​Ірина, як юрист, почала аналізувати: — Це може бути герб. Місцевість. Але найголовніше, Сергію: у цьому журналі немає жодної згадки про Коваля чи його людей. Це означає, що ворог, який забрав життя моїх батьків, є абсолютно новим і невідомим для нас. І він, імовірно, досі активний.

​Вони були на початку нової, набагато більш небезпечної гри. Тепер вони шукали не просто бізнес, а втрачену національну спадщину, захищаючи таємницю, за яку загинули батьки Ірини.