Глава 60

Минуло два роки. Дні боротьби з Ковалем і Трояном, фінальна небезпечна сутичка на будівельному майданчику — все це стало далеким, але загартованим спогадом. Ірина та Сергій не просто вижили; вони процвітали.

​Сергій активно розширив їхній бізнес, використовуючи європейські активи, отримані після краху Коваля, для створення міжнародної платформи прозорих інвестицій. Його компанія стала синонімом чесності, виділяючись на тлі старої, корумпованої системи.

​Ірина, повернувшись після декретної відпустки, не лише керувала фондом, але й стала незалежним юридичним консультантом для великих міжнародних компаній, які прагнули працювати в Україні чесно. Її репутація незламного борця за правду була її найціннішим активом.

​У їхньому житті панував гармонійний хаос. Максим тепер був високим, серйозним хлопцем, який не лише допомагав у "Новій Школі", але й став неймовірно відповідальним старшим братом.

​А центр їхнього нового всесвіту — маленька Віолетта. Її народження, майже через рік після сутички з Ковалем, стало остаточним зціленням. Вона була спокійною, усміхненою дівчинкою, яка принесла в їхній дім світло і абсолютний, безумовний мир. Сергій у ній бачив продовження своєї любові до Ірини, що вже не потребувала випробувань чи доказів.

​Серпень. Повітря було наповнене ароматом свіжоскошеної трави та новизни. "Нова Школа" була урочисто відкрита. У промові на відкритті Сергій, тримаючи Віолетту на руках, говорив про цінності:

​— Ми боролися за право наших дітей вчитися у світі, де правда і прозорість — це не виняток, а норма. Ця школа — доказ того, що чесність перемагає корупцію, а віра — зраду.

​Ірина, стоячи поруч із Максимом, торкнулася його плеча. — Усі тіні минулого були лише уроками. Моє "татуювання на серці" стало символом того, що наше кохання було викуплено ціною абсолютної, болісної правди. І це зробило нас незламними.

​У цю мить, дивлячись на щасливі обличчя людей, які прийшли на свято, Сергій та Ірина відчули, що їхня місія виконана. Вони створили своє "Спільне Майбутнє".

​Через кілька тижнів після відкриття школи, коли Ірина повернулася з Віолеттою додому, на порозі її чекав невідомий чоловік. Це був чоловік років п’ятдесяти, в дорогому, але класичному костюмі, з розумними, пильними очима. Він виглядав, як фінансист або юрист старої школи.

​— Пані Власенко? — запитав він, ледь помітно кивнувши.

​— Так. Хто Ви?

​— Моє ім’я Орест Вересень. Я не журналіст, не бізнес-партнер і, запевняю Вас, не маю жодного стосунку до пана Коваля чи Трояна. Я адвокат і довірена особа Вашого батька.

​Ірина відчула, як її серце стислося. Її батьки загинули майже двадцять років тому, і вона вважала, що всі справи давно закриті.

​— Мій батько... Що Ви маєте на увазі?

​Орест озирнувся на Віолетту в колясці. — Ми можемо поговорити не тут? Справа стосується спадщини Ваших батьків і їхньої професійної діяльності. Вони доручили мені передати Вам деякі документи, коли Ви досягнете... певного рівня безпеки.

​Ірина провела його до вітальні. Сергій, почувши незвичний тон розмови, швидко приєднався.

​— Мої батьки залишили Вам щось? — запитала Ірина, намагаючись зберегти спокій.

​— Вони залишили мені код і вказівку шукати Вас. Справа стосується банківського сейфа у Празі. Вони сказали, що його можна відкрити лише тоді, коли "усі загрози зникнуть", і лише за допомогою Вашого унікального юридичного підпису та мого ключа. Вони називали це "Празький Акт".

​Сергій напружився. Це було занадто схоже на старі схеми, але цей чоловік не вимагав грошей.

​— Що там, Оресте? — запитав Сергій.

​— Пані Власенко, Ваші батьки були не просто юристами. Вони займалися дуже чутливими справами. У цьому сейфі, наскільки я знаю, лежить не фінансова спадщина, а велика правда про їхню останню, незавершену справу. Ключ до архіву, який може змінити їхню професійну спадщину, а також... створити нові, дуже потужні проблеми.

​Орест дістав із внутрішньої кишені старий, металевий ключ. — Я шукав Вас два роки. Моя місія виконана. Цей ключ — Ваш. А я чекатиму Вашого дзвінка.

​Ірина взяла холодний ключ. Це був невеликий, але неймовірно важкий предмет. Вона подивилася на Сергія, який стояв поруч, і в їхніх очах відобразилося одне й те саме: спокій закінчився. Їхнє викуплене щастя було лише початком нової, невідомої подорожі.

​— Ви знаєте, хто може не хотіти, щоб цей Акт був розкритий? — запитала Ірина.

​Орест лише зітхнув. — Дуже могутні люди, які давно вважають цю справу закритою. Бережіть себе, пані Власенко.

​Наступного дня Ірина та Сергій, не сказавши нікому, сіли в машину. Мар’яна та Максим залишилися з Олею. Вони їхали до Праги, міста, яке стало початком нового випробування.

​Їхня історія не закінчилася.