Глава 45

Погляд Сергія Олександровича Макаренка застиг на маленькому хлопчику, що стояв поруч з Іриною Власенко. Ті ж сині очі, та сама форма підборіддя, що й у нього. Це був його син. Максим. П'ять років пошуків, п'ять років нестерпної туги, і ось він, стоїть прямо перед ним, живий, справжній. Сергій відчував, як його серце шалено калатає, а в горлі застряг клубок.

Ірина, побачивши його погляд, одразу зрозуміла, що він усе зрозумів. Її обличчя спотворилося від шоку, змішаного з панікою. Вона міцніше стиснула руку сина, ніби намагаючись захистити його від цього привида з минулого.

— Ірино, — прошепотів Сергій, його голос був хрипким, ледь чутним. Він зробив крок уперед, його погляд був прикутий до Максима. — Це… це наш син?

Максим, відчувши напругу, сховався за мамину ногу, з цікавістю дивлячись на незнайомця.

— Сергію, не зараз, — тихо, але твердо промовила Ірина, її погляд був сповнений попередження. Вони були на міжнародній конференції в Берліні, оточені сотнями людей.

Сергій зупинився. Він розумів, що це не місце і не час. Але він не міг відвести погляду від сина.

— Будь ласка, Ірино, — благав він. — Дай мені шанс поговорити. Все пояснити.

Ірина вагалася. Вона бачила його біль, його відчай. І вона розуміла, що відкладати цю розмову більше не можна.

— Добре, — видихнула вона. — Після конференції. У моєму готельному номері.

Готельний номер Ірини в Берліні був наповнений важкою тишею. Максим, стомлений після довгого дня, вже спав у сусідній кімнаті. Ірина сиділа на дивані, її обличчя було блідим, а погляд – холодним. Сергій сидів навпроти, його руки були стиснуті в кулаки, а очі благали про розуміння.

— Ірино, я знаю, що ти, мабуть, ніколи мені не повіриш, — почав він, його голос тремтів. — Але я клянуся тобі, що та ніч… це була підстава. Каріна. Вона все спланувала.

Він почав розповідати. Про те, як його споїли, як підсунули ту жінку, як Каріна організувала зйомку. Він показав їй свідчення тієї жінки, яка була з ним у номері, її зізнання про те, що Каріна найняла її. Він розповів про свої п'ять років пошуків, про те, як він збожеволів від горя, як його компанія ледь не збанкрутувала, як він віддав усе, щоб знайти її та їхнього сина.

— Я знаю, що це звучить як виправдання, — його голос зламався. — Але я ніколи не зраджував тобі, Ірино. Я кохав тебе тоді, кохаю зараз. І я ніколи не переставав шукати тебе. Я знав, що у нас є син. Я бачив його фотографії, зроблені здалеку. Я хотів бути поруч. Я хотів бути батьком.

Ірина слухала, її обличчя було непроникним. Вона пам'ятала той біль, ту зраду, ту порожнечу, яка змусила її втекти. Вона пам'ятала, як носила Максима під серцем, будучи абсолютно самотньою. Її "татуювання на серці" знову кровоточило, але тепер це був не лише біль від його зради, а й біль від усвідомлення, що, можливо, вона помилялася.

— Ти… ти клянешся, що це правда? — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним.

— Клянуся своїм життям, Ірино. Клянуся життям нашого сина, — його очі були сповнені сліз. — Я ніколи б не зробив цього тобі. Я пройшов через пекло, щоб знайти тебе і довести це.

Ірина заплющила очі. Вона згадала його щирість під час благодійного проекту, його турботу в лікарні, його відвертість щодо Лілії. Вона згадала, як він захистив її на балу. Усе це не вписувалося в образ зрадника. Вона бачила його біль, його виснаження, його відчай. І вона розуміла, що він говорить правду.

Сльози хлинули з її очей. Це були сльози полегшення, сльози болю, сльози прощення. Вона підвелася, підійшла до нього і, незважаючи на всі роки розлуки, обійняла його. Сергій міцно пригорнув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. Вони стояли так довго, дозволяючи сльозам текти, змиваючи біль минулого.

— Я вірю тобі, Сергію, — прошепотіла Ірина. — Я вірю.

Наступного ранку Сергій обережно зайшов до кімнати, де спав Максим. Хлопчик прокинувся, його сині очі, такі схожі на Сергієві, з цікавістю дивилися на незнайомця.

— Максиме, — тихо сказала Ірина, яка стояла поруч. — Це… це твій тато.

Сергій опустився на коліна, його серце шалено калатало. Він простягнув руку.

— Привіт, синку, — його голос був сповнений ніжності. — Я твій тато.

Максим подивився на маму, потім на Сергія. Він несміливо простягнув свою маленьку ручку. Сергій обережно взяв її, і в цей момент його світ наповнився новим, безмежним щастям. Це було його відкуплення. Його "татуювання на серці" нарешті почало гоїтися.