Глава 36

Напруга, що виникла в кабінеті Ірини після появи Каріни, здавалося, застигла в повітрі. Слова Каріни, отруйні й сповнені ненависті, ехом відбивалися від стін. Сергій Олександрович Макаренко був готовий зірватися, але рука Ірини Власенко, що лежала у нього на грудях, стримувала його гнів. У її погляді була не лише рішучість, а й ледь помітний смуток. Вона розуміла, що слова Каріни – це відчайдушний крик пораненої гордості та, можливо, нерозділеного кохання.

— Каріно, прошу тебе, заспокойся, — тихо сказала Ірина, не зводячи очей з розлюченої жінки. — Те, що відбувається між Сергієм і мною, не твоя справа. Історія Лілії… це їхнє минуле. І твоє втручання тут недоречне.

— Недоречне?! — вигукнула Каріна, її голос зривався. — Ти не розумієш, Ірино! Він брехун! Маніпулятор! Він зруйнує і тебе так само, як… як інших!

— Я сама вирішу, кому довіряти, — твердо відповіла Ірина. — І я прошу тебе піти. Нам потрібно поговорити.

Каріна кинула на них обох спопеляючий погляд, сповнений ненависті та зловтіхи.

— Ти ще пошкодуєш, Ірино, — прошипіла вона, перш ніж різко розвернутися і вибігти з кабінету, грюкнувши дверима.

У кімнаті знову запанувала тиша, важка й напружена. Ірина відпустила Сергія і, трохи кульгаючи, підійшла до вікна. За вечірнім містом повільно опускалися сутінки.

— Вона… вона давно тебе кохає? — тихо запитала Ірина, не обертаючись.

Сергій підійшов до неї і обережно поклав руку їй на плече.

— Каріна завжди… вона завжди була амбітною і наполегливою. Її симпатія ніколи не була для мене секретом, але я ніколи не відповідав їй взаємністю. Моє серце… воно давно належить іншій.

Ірина повернулася до нього, і її погляд був сповнений невизначеності.

— Ти думаєш, вона спробує щось зробити?

— Я не знаю, — чесно відповів Сергій. — Каріна здатна на багато що, коли її зачіпають за живе. Але я не дозволю їй зашкодити тобі. Обіцяю.

Він обійняв її, ніжно пригорнувши до себе. Ірина вперше за довгий час відчула себе в безпеці, у його обіймах. Її "татуювання на серці" все ще боліло, але тепер цей біль був іншим – він був переплетений з надією та зароджується довірою.

Того вечора Сергій залишився в Ірини. Вони довго розмовляли – про Лілію, про минуле, про їхні страхи та надії. Сергій розповідав про той важкий період свого життя, про почуття провини, які переслідували його роками, про те, як зустріч з Іриною стала для нього променем світла в темряві. Він зізнався, що боявся її втратити знову, тому й намагався тримати дистанцію, навіть коли його почуття ставали все сильнішими.

Ірина, у свою чергу, розповіла про свій біль, про свою ненависть, про те, як важко їй було повірити в його щирість. Вона зізналася, що поцілунок у парку став для неї переломним моментом, коли вона вперше за довгий час відчула не лише біль, а й щось схоже на прощення.

— Я не знаю, що буде далі, Сергію, — сказала Ірина, дивлячись йому в очі. — Я не можу просто забути все, що було. Але я… я більше не хочу жити з цією ненавистю. І я вірю тобі. Я вірю в те, що ти змінився.

— Цього для мене достатньо, Ірино, — прошепотів Сергій, ніжно торкаючись її обличчя. — Я буду чекати стільки, скільки знадобиться. І я зроблю все, щоб заслужити твою довіру знову.

Він ніжно поцілував її, і в цьому поцілунку не було пристрасті, лише глибока ніжність і обіцянка. Обіцянка бути поруч, підтримувати, кохати.

Наступні тижні минули в атмосфері обережної, але відчутної близькості. Сергій і Ірина проводили багато часу разом – гуляли вечірнім містом, разом вечеряли, обговорювали робочі проекти. Їхні розмови ставали все відвертішими, глибшими. Вони ділилися своїми думками, своїми страхами, своїми мріями.

Ірина почала знову посміхатися щиро, її очі знову сяяли. Сергій же, здавалося, скинув з плечей важкий тягар провини, його погляд став спокійнішим, у ньому з'явилася впевненість.

Звичайно, тінь минулого іноді все ще нависала над ними. Спогади про біль і втрату нікуди не зникли, але тепер вони навчилися говорити про це відкрито, підтримуючи одне одного. Їхні "татуювання на серці" поступово перетворювалися з символів болю на свідчення їхньої сили, їхньої здатності до прощення та відродження.

Каріна, тим часом, трималася осторонь, але її погляд, коли вона зустрічала Ірину чи Сергія, все ще був сповнений недоброзичливості. Вони розуміли, що ця загроза нікуди не зникла, але тепер вони були готові зустріти її разом.

Одного вечора, сидячи на балконі квартири Ірини, обійнявшись і дивлячись на нічний Київ, Сергій прошепотів:

— Ти щаслива?

Ірина притулилася до нього і заплющила очі.

— Майже, — відповіла вона. — Але я знаю, що ми на правильному шляху.

Він міцніше обійняв її.

— Ми пройдемо цей шлях разом, Ірино. Я обіцяю.

І в цьому тихому обіцянці було стільки надії, стільки віри в їхнє спільне майбутнє, що Ірина вперше за багато років відчула справжній спокій. Її серце, колись поранена пташка, тепер повільно, але впевнено розправляло крила, готове до нового польоту.