Глава 35

Питання Ірини: "Хто така Лілія?" — прозвучало в кабінеті, як постріл, розриваючи тендітну тишу, що тільки-но почала зароджуватися між ними. Сергій Олександрович Макаренко поблід, його очі застигли на старій фотографії, що лежала в руці Ірини. Цей знімок був привидом з минулого, який він сподівався ніколи не зустріти. У його погляді промайнула така глибока мука, що в Ірини стиснулося серце. Ненависть відступила, поступившись місцем жахливій тривозі. Вона бачила його біль, але тепер цей біль викликав у неї не злорадство, а страх перед новою, невідомою правдою.

— Ірино, — прошепотів він, його голос був хрипким. — Це… це дуже важко. Я думав, що ніколи не доведеться тобі про це розповідати.

— Я хочу знати. Все, — рішуче повторила Ірина, хоч у її душі все тремтіло. Вона відчувала, що це момент істини. Чи зможе він бути повністю чесним? Чи зможе вона витримати ще одну його таємницю?

Сергій важко опустився на крісло навпроти її столу. Він подивився на вікно, ніби збирався з думками, а потім знову перевів погляд на Ірину. У його очах була невимовна печаль.

— Лілія… Лілія була моєю студентською любов'ю, до тебе, — почав він, його голос був спокійним, але сповненим внутрішнього болю. — Ми зустрічалися на першому курсі. Вона була неймовірно талановитою, мрійливою, дуже... крихкою. І дуже закоханою. Як і я.

Сергій замовк на мить, ніби збираючи сили.

— Вона мріяла стати художницею. Її батьки були дуже строгими, хотіли, щоб вона стала лікарем. Вона дуже переживала через їхній тиск. А я… я тоді був молодим, амбітним дурнем. Я бачив тільки свої цілі, свій шлях до успіху, як тоді здавалося. Я хотів вразити батька, довести йому, що я чогось вартий.

Його щелепи стиснулися.

— У той час я вже почав співпрацювати з батьком над його першим великим проектом. Це вимагало повної віддачі. Я все менше часу приділяв Лілії. Вона потребувала моєї підтримки, моєї уваги, а я… я був засліплений. Я обіцяв їй гори золоті, обіцяв, що ми будемо разом, що вона зможе малювати, скільки захоче, коли ми розбагатіємо. Але натомість я віддалявся.

Сергій підняв на Ірину погляд, повний каяття.

— Вона захворіла. Нервове виснаження, депресія. Це був її спосіб привернути мою увагу, її крик про допомогу, але я… я не зрозумів. Я був надто заклопотаний своїми справами. Я обіцяв приїхати до неї в лікарню, але тоді виникла велика проблема з проектом батька. Він наказав мені бути на зустрічі. Я поїхав. Того ж дня Лілія… вона покінчила життя самогубством.

Ірина ахнула, прикривши рот рукою. Її очі розширилися від жаху. Сергій говорив правду. Це був не підступ, не маніпуляція. Це був його біль.

— Я дізнався про це від її сестри. Це був для мене шок. Я почувався… чудовиськом. Відповідальним за її смерть. Батько тоді сказав, що це не моя провина, що вона була "слабкою". Але я знав правду. Це була моя провина. Моя сліпа амбітність, моя байдужість, мої обіцянки, які я не зміг виконати. Це було моє перше "татуювання на серці", Ірино. Таке ж глибоке, як і те, що я залишив на твоєму. Після цього я закрився. Я вирішив, що ніколи більше не дозволю собі кохати. Я перетворився на того, кого ти бачила всі ці роки. Бездушного, зацикленого на успіху. Боявся кохати, боявся знову завдати болю і втратити когось. А потім з'явилася ти.

Він піднявся, підійшов до вікна, повернувшись до Ірини спиною.

— Ти була світлом, яке прорвалося крізь мою темряву. Я кохав тебе шалено, Ірино, і це лякало мене до тремтіння. Я не знав, як жити з цим почуттям, з цією відповідальністю. І коли батько знову почав тиснути, а ти завагітніла… я запанікував. Я злякався. Злякався, що знову все зруйную. Злякався, що зроблю боляче тобі, як Лілії. Це не виправдання, Ірино. Це лише пояснення моєї жахливої слабкості. Я був боягузом. Я обрав найлегший шлях, хоча він зруйнував тебе. І це моя друга, найглибша рана, моє найболючіше татуювання.

Ірина дивилася на його напружену спину. Її душа, її серце кричали від болю. Вона згадувала свою власну відчайдушну спробу піти з життя, згадувала свої флешбеки, свої ночі в лікарні. Вона розуміла його. Розуміла цей страх завдати болю, що перетворюється на саморуйнівну поведінку. Вона бачила його слабкість, але в ній не було місця для зловтіхи. Лише глибоке співчуття і невимовний смуток.

Коли Сергій повернувся до неї, його обличчя було мокрим від сліз, які він навіть не намагався приховати.

— Я не прошу пробачити, — прошепотів він. — Я просто хотів, щоб ти знала правду.

Ірина встала, кульгаючи, підійшла до нього. Вона простягнула руку і обережно торкнулася його щоки. Її серце розривалося, але воно вже не було переповнене ненавистю. Це був біль за нього, біль за те, що він пережив, за те, що він став таким.

— Я… я розумію, Сергію, — її голос тремтів. — Я не знаю, чи зможу пробачити все. Але я… я не можу тебе ненавидіти. Я розумію твій біль.

У цей момент двері кабінету Ірини різко відчинилися. На порозі стояла Каріна. Її обличчя було спотворене люттю. Вона, очевидно, підслуховувала.

— Ах, значить, ось воно як! — прошипіла Каріна, її погляд був сповнений злості. — Нарешті ти розкрив їй свої брудні таємниці, Сергію! Думаєш, це допоможе тобі? Вона ж звикла до твоїх маніпуляцій!

Ірина здригнулася, а Сергій різко обернувся, його обличчя потемніло.

— Каріно, це не твоя справа! — гаркнув він. — Вийди!