Глава 34.

Реабілітація Ірини Власенко добігала кінця, і разом з нею поступово зникав біль у нозі, але загострювалися нові, невідомі почуття. Дні, проведені в центрі, спілкування з Дариною та майже щоденні візити Сергія, його щира турбота та терпіння, змінили її більше, ніж вона могла собі уявити. Вона вже не могла заперечувати, що крига в її серці розтанула, і на її місці зародилося щось крихке, але життєздатне. Її ненависть до Сергія випарувалася, поступившись місцем складному клубку емоцій, де домінували вдячність, обережна ніжність і страх знову бути пораненою.

Сергій же, бачачи її поступове зцілення та нові, м'якіші погляди, відчував, що його шлях до спокути дає плоди. Він не тиснув, лише продовжував демонструвати свою щирість і відданість. Його кохання до неї було справжнім "татуюванням на серці", незмивним і глибоким.

Нарешті настав день повного повернення Ірини до офісу. Вона відчувала суміш хвилювання та радості. Нога майже не боліла, і вона була готова знову зануритися в роботу. Колеги зустріли її радісно, вітали з одужанням та успішним благодійним проектом. Атмосфера в офісі була доброзичливою, і вона відчувала себе своєю, частиною команди.

Проте, серед цієї теплої атмосфери, Ірина помітила один погляд. Холодний, пронизливий, сповнений недоброзичливості. Його власниця – Каріна, керівниця департаменту зовнішніх комунікацій. Каріна була відома своєю бездоганною зовнішністю, гострим розумом і... неприхованою симпатією до Сергія. Вона завжди трималася дещо відсторонено, але зараз її погляд був сповнений якоїсь злої радості.

Ірина та Каріна ніколи не були подругами. Їхні стосунки обмежувалися робочими питаннями, але Ірина завжди відчувала неприязнь з боку Каріни, особливо коли Сергій почав проявляти більше уваги до Ірини. Зараз ця неприязнь переросла у відкриту, хоч і безмовну, ворожість.

Сергій теж помітив цей погляд. Він підійшов до Ірини, поклавши руку їй на плече.

— Ти добре почуваєшся? — запитав він, його голос був сповнений турботи. — Не перепрацьовуй одразу.

Ірина ледь помітно кивнула, але її погляд все ще був прикутий до Каріни. Сергій, прослідкувавши за її поглядом, насупився. Він давно знав про захоплення Каріни, але ніколи не сприймав його серйозно. Тепер, дивлячись на її злісний вираз обличчя, він відчув небезпеку.

Наступного дня Ірина знайшла на своєму столі конверт без зворотної адреси. Вона розкрила його. Всередині лежала фотографія: Сергій, молодий і усміхнений, обіймає іншу дівчину. Фото було зроблене багато років тому, і дівчина на ньому була зовсім незнайома Ірині. Під фотографією був короткий напис: "Він змінює життя. І не завжди на краще. Запитай його про Лілію."

Серце Ірини стиснулося. Лілія? Хто це? Це був удар. Саме тоді, коли вона почала йому довіряти, коли дозволила собі відчувати щось, крім болю. Невже це якась нова гра? Чи ще одна його таємниця? Гірка пігулка сумніву знову оселилася в її душі.

Вона підняла очі, і її погляд натрапив на Каріну, яка стояла біля кулера, демонстративно посміхаючись. У цій посмішці було стільки злорадства, що Ірина одразу зрозуміла – це справа рук Каріни.

Увечері, коли Сергій зайшов до неї в кабінет, щоб запропонувати відвезти її додому, Ірина тримала фотографію в руці.

— Хто така Лілія? — запитала вона, її голос був холодним, як лід, але всередині все тремтіло.

Сергій поблід. Він подивився на фото, а потім на Ірину. Його обличчя відображало шок, а потім глибокий смуток.

— Ірино, це… це довга історія, — промовив він, його голос був ледь чутним. — Я думав, що ніколи не доведеться тобі про це розповідати. Це частина мого минулого, яка… яка дуже болюча.

— Я хочу знати. Все, — рішуче сказала Ірина, її погляд був сповнений виклику. Вона відчувала, що це випробування. Випробування на щирість. Випробування їхніх "татуювань на серці".