Глава 33:

Поцілунок під зоряним небом Києва став для Ірини та Сергія не просто кульмінацією вечора, а й своєрідним рубежем. Рубежем, за яким залишилися роки ненависті та болю, і за яким починався невідомий, але такий бажаний шлях до чогось нового. Для Ірини Власенко це було потрясінням. Її серце, що так довго було закуте у кригу відчаю, тепер повільно, несміливо, почало розпускатися, відчуваючи тепло, яке вона вважала назавжди втраченим.

Наступні дні в офісі були наповнені незвичною для них обох ніжністю та обережністю. Сергій не форсував події. Він розумів, що довіра Ірини — це найцінніше, що він може отримати, і її потрібно завойовувати крок за кроком, без тиску. Він продовжував надсилати їй квіти, але тепер це були не просто букети, а польові квіти, які нагадували їй про їхню юність, про ті флешбеки, що розбивали її захист у лікарні. Він приносив їй її улюблені десерти та турбувався про її ногу, сам домовляючись про візити до реабілітолога.

Колеги помічали зміни. Перешепти в офісі перетворилися на відкриті, але доброзичливі погляди та усмішки. Дехто навіть почав називати їх "нашою казкою про друге кохання". Ірина відчувала це, але тепер це її не дратувало. Її більше не хвилювала думка інших. Вона була зосереджена на собі, на своїх почуттях, на цій дивній, новій близькості, яка зароджувалася між нею та Сергієм.

Одного вечора, коли робочий день добіг кінця, Сергій зайшов до її кабінету. Ірина саме збиралася додому.

— Ірино, — почав він, його голос був тихим, але сповненим тепла. — Тобій потрібна реабілітація, і я знаю чудовий центр за містом. Там є лікарі, яким я довіряю. Я хотів би, щоб ти поїхала туди. Усі витрати, звісно, на компанії.

Він дивився на неї з такою щирістю, що Ірина не могла відмовити. Вона відчувала, що це не просто турбота про співробітника, а прояв його глибоких почуттів.

— Я подумаю, Сергію, — відповіла вона.

Через кілька днів Ірина погодилася. Реабілітаційний центр виявився мальовничим місцем серед лісу, з чистим повітрям та атмосферою спокою. Сергій особисто відвіз її туди, переконавшись, що їй комфортно. Він приїжджав до неї майже щодня після роботи, не лише для того, щоб перевірити її стан, а й щоб просто бути поруч. Вони гуляли алеями, розмовляли про все на світі, крім минулого болю. Вони говорили про майбутнє благодійних проектів, про її плани, про його мрії. Він показував їй нові горизонти, можливості.

Під час однієї з таких зустрічей, коли вони обговорювали подальший розвиток дитячих програм, до них підійшов чоловік у формі. Це був директор місцевого лісництва, який також співпрацював з фондами. Він виявився старим знайомим Сергія, і їхня розмова переросла у спільне обговорення екологічних та соціальних ініціатив. Ірина була вражена, наскільки Сергій змінився. Він більше не був лише бізнесменом; він був людиною з широким кругозором, яка дбала про суспільство.

На одній з процедур, Ірина несподівано зустріла Дарину, свою давню подругу, яку не бачила багато років. Дарина працювала там фізичним терапевтом. Вони обнялися, і Ірина відчула, як це важливо мати поруч людей, які знали її минуле.

— Іро, я бачу, як ти змінилася, — сказала Дарина, уважно дивлячись на неї. — І я бачу, як він на тебе дивиться. Він справді змінився.

Ірина несподівано відчула себе легкою. Вона більше не мусила приховувати своїх почуттів.

— Так, Дарино. Він змінився. І я… я не знаю, що далі. Але я більше не хочу жити з цією ненавистю.

Поступово, день за днем, крихкий міст між їхніми серцями ставав міцнішим. Ірина почала усвідомлювати, що татуювання на її серці, яке колись було лише символом болю, тепер набувало нового значення. Воно стало нагадуванням не лише про втрату, а й про здатність до прощення, про силу любові, яка може зцілити навіть найглибші рани. Вона все ще не була готова забути, але вона була готова дати шанс. Шанс йому, шанс собі, шанс їхньому можливому, новому, тендітному щастю.