Глава 32:

Поцілунок Сергія та його слова, сповнені болю і надії, залишили в душі Ірини Власенко глибокий, незгладний слід – справжнє "татуювання на серці". Вона більше не могла ненавидіти. Ця емоція, що була її щитом і водночас в'язницею, розчинилася, залишивши по собі лише гірку порожнечу та важке, невимовне смуток. Натомість, у неї зародилося щось інше: крихке, незрозуміле почуття, що нагадувало про давнє кохання, але тепер було змішане зі страхом і невпевненістю.

Дні після його відвертості були для Ірини періодом глибоких роздумів. Вона все ще працювала з дому, відновлюючись після травми, і це давало їй час на самоаналіз. Мурчик, кошеня, яке Сергій приніс їй, став її маленьким терапевтом, муркотіння якого заспокоювало її думки. Вона торкалася його подарунків – книги, свіжих фруктів, – і в її свідомості знову і знову спливав його образ, його очі, що дивилися на неї з такою безмежною тугою і каяттям.

Вона все частіше згадувала їхні студентські роки – ті моменти, коли він був для неї цілим світом.

 Зима 2007, Львів, Різдвяний ярмарок

Ірина і Сергій стояли, обійнявшись, біля ятки з гарячим глінтвейном. Сніжинки повільно кружляли в повітрі, осідаючи на його чорному пальті та її розпущеному волоссі. Він ніжно поцілував її в ніс, його подих був теплим і солодким.

— Ти – моє різдвяне диво, Ірино, — прошепотів він тоді. — Я ніколи тебе не відпущу.

Її серце тоді переповнювала безмежна довіра. Вона вірила кожному його слову, кожному подиху.

Цей спогад, як і багато інших, тепер викликав у Ірини не лють, а болісну ностальгію. Вона бачила, яким він був, і яким він став. Чи справді він той самий? Чи може людина настільки змінитися? Вона все ще не могла пробачити минуле, але вже не могла ігнорувати сьогодення.

Її подруги, Таня й Оля, були на зв'язку. Вони відчували її вагання.

— Іро, можливо, тобі варто поговорити з ним, — обережно порадила Таня по телефону. — По-справжньому. Розставити всі крапки над "і".

— Що, якщо я знову помиляюся? — тихо спитала Ірина. — Я не переживу цього вдруге.

— А що, якщо ні? — заперечила Оля. — Подивись, що він робить. Він не тисне, він просто є. Дай йому шанс, Іро. Хоча б шанс на розмову.

Сергій відчував, що його щирість прорвала її захист. Він бачив, як Ірина вагається, і це давало йому надію. Він продовжував діяти обережно, але наполегливо. Він розумів, що слова мають підкріплюватися вчинками.

Його дні були наповнені роботою над благодійними проектами. Він не просто виділяв кошти; він особисто контролював кожен етап, зустрічався з директорами дитячих будинків, налагоджував логістику. Він був глибоко занурений у це, і це було його справжньою, не фальшивою спокутою.

Кілька разів він приїздив до Ірини додому, привозячи документи, про які вона просила, або просто заходячи "перевірити, як справи". Він завжди привозив щось смачненьке – її улюблені десерти, свіжовичавлені соки. Він допомагав їй по господарству, не питаючи дозволу: міг полагодити щось, що зламалося, чи просто прибрати посуд. Ці, здавалося б, дрібниці говорили про його турботу більше, ніж будь-які пишні слова. Він бачив, як Ірина спочатку здивовано піднімала брову, а потім на її обличчі з'являлася ледь помітна усмішка.

Одного вечора, коли Ірина вже майже одужала і могла пересуватися без сторонньої допомоги, Сергій запросив її на ділову вечерю з ключовим інвестором. Це була важлива зустріч, і її присутність була необхідною. Вечеря пройшла успішно завдяки їхній злагодженій роботі.

Коли вони вийшли з ресторану, ніч була теплою і зоряною. Місяць висів високо над вечірнім Києвом.

— Ірино, — сказав Сергій, зупиняючись біля своєї машини. — Пропоную пройтися. Якщо твоя нога дозволяє, звісно.

Вона кивнула. Вони повільно йшли нічними вулицями, розмовляючи про майбутні проекти, про компанію, про її ідеї. Сергій слухав її з непідробною увагою, його погляд не відривався від неї.

Коли вітер посилився, він без вагань зняв свій піджак і обережно накинув його на її плечі. Тепло його тіла, що зберігся на тканині, огорнуло її, викликаючи хвилю спогадів і нових відчуттів. Він обережно взяв її за руку, і цього разу його дотик був впевненішим. Ірина не відсторонилася. Вона відчувала його тепло, його силу, його щирість.

Вони зупинилися біля невеликого фонтану, де було майже безлюдно. Сергій повернувся до неї, його очі були сповнені ніжністю.

— Ірино, мені… мені так тебе не вистачає, — прошепотів він, його голос тремтів від емоцій. — Кожен день, кожна година. Мені потрібна ти. Я знаю, що мої слова раніше були порожніми, але тепер… тепер усе по-іншому. Я розумію, яким паразитом я був. Як я зруйнував тобі життя. Як ти виживала і відбудовувала себе по шматочках.

Він обережно торкнувся її обличчя, його великий палець погладив її щоку.

— Я хочу все виправити. Я хочу бути тим, хто тебе захищатиме, хто даруватиме тобі щастя, хто буде поруч. Я кохаю тебе, Ірино. Більше за життя. Ти моє татуювання на серці, біль від якого я несу щодня, але я хочу, щоб воно стало символом нашого нового початку. Я готовий на все, аби лише дати тобі те, що ти заслужила.

Його слова, що лилися з глибини душі, пробили останній її захист. Вона дивилася на нього, на його обличчя, спотворене від муки каяття, і бачила в ньому не лише колишнього кривдника, а й чоловіка, який пройшов свій шлях випробувань і щиро прагнув спокути. Вона відчувала, як її власне серце відгукується на його біль, на його кохання.