Глава 31

Ніч після поцілунку в парку стала для Ірини Власенко новим випробуванням. Її думки метались, як зграя стривожених птахів, що вирвалися з клітки. Почуття, які вона так старанно приховувала, заперечувала, душила під шаром ненависті, тепер хлинули назовні, бурхливим потоком змиваючи її захист. Це був не просто поцілунок; це був дотик до її душі, до тієї частини її серця, яка колись любила Сергія безмежно. Вона відчувала розгубленість, страх, гіркоту, але водночас – дивне полегшення і навіть тугу.

Зранку Ірина прокинулася з головним болем і відчуттям, що світ навколо змінився. Вона подивилася на Мурчика, що мирно спав на її грудях, і торкнулася губ. Вони все ще відчували тепло його дотику. "Що це було? Помилка? Момент слабкості? Чи..." — її думки обривалися. Вона не знала, як себе поводити. Як дивитися йому в очі? Чи означав цей поцілунок, що вона йому пробачила? Вона не була впевнена.

По приїзді в офіс Ірина одразу відчула, що атмосфера змінилася. Колеги поглядали на неї з цікавістю, а деякі навіть з якоюсь обережною усмішкою. Перешепти були ледь чутними, але Ірина, з її гострою інтуїцією, відчувала їх. Корпоратив, аварія, спільна робота над благодійним проектом, який став надзвичайно успішним, – усе це не залишилося непоміченим. Люди щось підозрювали.

Її подруги, Таня й Оля, одразу ж заманили її до себе в кабінет.

— Іро, ну що там? — не витримала Таня, її очі горіли від цікавості. — На корпоративі був скандал, потім ви разом у лікарні, тепер ось ця вечеря... Офіс гуде, як вулик!

Ірина зітхнула, намагаючись зібратися.

— Ми розмовляли. Про все. І… він мене поцілував, — прошепотіла вона, дивлячись на подруг.

Оля ахнула, прикривши рот рукою. Таня підскочила з місця.

— Що?! Іро, ти... ти відповіла?

— Я… я не знаю, — Ірина опустила голову. — Мені було... складно. Це було не так, як раніше. Він інший, дівчата. Він дуже змінився. Він сказав, що кохає мене, і що розуміє, який біль мені завдав.

Подруги перезирнулися. Їхні обличчя відображали складну гаму почуттів: від шоку до обережного оптимізму.

— Знаєш, Іро, — тихо сказала Оля. — Якщо хтось і заслуговує на другий шанс, то, можливо, це він. Він дійсно пройшов через багато, щоб довести тобі свою щирість. І ти теж заслуговуєш на щастя.

Ці слова викликали в Ірини нові сумніви. Чи готова вона? Чи зможе пробачити? Чи зможе знову довіритися?

Сергій Олександрович Макаренко розумів, що після поцілунку він перетнув певну межу. Він чекав її реакції, але був готовий до всього. Його почуття до Ірини тепер були настільки сильними і щирими, що він не збирався відступати. Він відчував, що цей поцілунок був крихким, але важливим кроком, що показав їй його рішучість і глибину його кохання.

Він почав діяти з ще більшою обережністю і делікатністю. Щоранку, коли Ірина приходила в офіс, він особисто переконувався, що їй комфортно, що її нога не болить, що вона має все необхідне. Він замовляв їй обіди в офіс, привозив свіжі соки та фрукти, ніби це було його щоденним ритуалом. Ці жести не були нав'язливими, вони були непомітними проявами турботи, які Ірина почала помічати.

Одного разу він приніс їй диск з класичною музикою, сказавши, що це допоможе їй розслабитися після довгого дня. Вона пам'ятала, що колись він знав її смаки краще, ніж вона сама. Це були не просто знаки уваги, це були маленькі нагадування про минуле, про їхній спільний світ, який він намагався відновити.

Він не просив про побачення, не форсував події. Натомість, він знаходив приводи для спільних робочих зустрічей, які плавно перетікали у невимушені розмови. Він цікавився її думками, її почуттями, її планами щодо благодійності. Він намагався показати їй, що він бачить її справжню, її душу, а не просто співробітника.

Одного вечора, коли робочий день вже закінчився, а більшість співробітників розійшлися, Сергій зайшов до кабінету Ірини. Вона сиділа, потираючи стомлену ногу.

— Ірино, — сказав він, його голос був сповнений ніжності. — Ти дуже багато працюєш. Тобі потрібно відпочити.

Він підійшов до її столу, обережно взяв її руки. Її гіпс нагадував йому про його провину, але й про його бажання її захищати. Він повільно підніс її руку до своїх губ і ніжно поцілував тильну сторону долоні.

— Я знаю, що ти не готова. І я не буду тиснути. Я просто хочу, щоб ти знала: я завжди буду поруч. Щоб захистити тебе. Щоб підтримати. Щоб кохати. Ти для мене – татуювання на серці, яке ніколи не зітреться. І я не хочу, щоб воно було лише болючим спогадом.

Ірина дивилася на нього, її очі наповнювалися сльозами. Вона більше не могла чинити опір. Її серце розривалося, але воно вже не було порожнім. На місці ненависті повільно, але впевнено, зароджувалося щось нове, щось крихке, але таке бажане. Вона не могла пробачити все, але, можливо, вона могла дати шанс. Шанс їм обом.