Глава 29

Тижні після виписки з лікарні були для Ірини Власенко складними, але дивно... змінюючими. Гіпс на нозі нагадував про аварію, але ще більше нагадував про вчинок Сергія. Його ненав'язлива турбота, його щирість у всьому, що стосувалося благодійного проекту, його дбайливість після травми — все це поступово розмивало стіни, які вона так довго будувала. Ненависть не зникла повністю, вона просто перетворилася на гіркий осад, що змішався з розгубленістю і, що найстрашніше, знову зароджується симпатією.

Одного вечора, коли Ірина, занурена в роботу з документами, сиділа вдома, почувся тихий стукіт у двері. Вона здивувалася. Хто б це міг бути? Відчинивши, вона застигла. На порозі стояв Сергій. В одній руці він тримав велику папку з документами, а в іншій… маленьке, сіреньке, пухнасте кошеня, що несміливо виглядало з-за його руки. Його очі були сповнені якоїсь дивної суміші ніяковості й надії.

— Привіт, Ірино, — сказав він, його голос був трохи невпевненим. — Я… я приніс тобі кілька документів, які ти просила переглянути. Мені здалося, тобі буде важко їхати в офіс з гіпсом.

Вона кивнула, її погляд був прикутий до кошеняти.

— А це… — він опустив погляд на пухнастий клубочок. — Коли я піднімався сюди, він сидів просто біля твоїх дверей. Такий маленький, замерзлий. Я не міг його просто так залишити. Сподіваюся, ти не проти…

Ірина відчула, як її серце тане. Це було занадто. Занадто мило, занадто несподівано. Її внутрішній цинік намагався знайти підступ, але його погляд, сповнений турботи, здавалося, був абсолютно щирим. Вона обережно взяла кошеня на руки. Воно одразу ж замурчало, притуляючись до неї.

— Заходь, Сергію, — сказала вона, відходячи вбік.

Він зайшов до вітальні, а Ірина опустилася в крісло, гладячи кошеня.

— Я, до речі, замовив вечерю з твого улюбленого італійського ресторану. Сподіваюся, ти не проти, — продовжив він, розкладаючи коробки з їжею на журнальному столику. — Тобі зараз потрібно добре харчуватися, щоб швидше одужати.

Вечір пройшов у розмовах. Вони їли, а кошеня, якого Ірина назвала Мурчиком, муркотіло в неї на колінах. Розмова була легкою, але зачіпала і важливі теми – їхні дитячі спогади, мрії, які вони мали до того, як життя їх розлучило.

Сергій говорив про свої амбіції, про тиск, який він відчував, про свої помилки. Цього разу він не виправдовувався, а просто ділився своїм досвідом, показуючи, як він змінився. Ірина, у свою чергу, розповідала про свої перші кроки в маркетингу, про свої цілі, про те, як вона будувала своє життя після... після всього. Вона говорила про свій біль, але вже без люті, з гіркою мудрістю.

В якийсь момент, коли розмова затихла, Сергій обережно взяв її руку, що лежала на коліні. Його дотик був легким, майже тремтячим.

— Ірино, — прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі. — Я знаю, що слова нічого не змінять. Але кожен день, який я проводжу поруч з тобою, кожен крок, який ти робиш, показує мені, що ти – найсильніша, найдивовижніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав. І я не перестану боротися за тебе.

Ірина відчула, як її серце шалено забилося. Вона дивилася на його обличчя, на його погляд, сповнений щирого каяття та відданості. У ньому не було фальші. Вона пам'ятала біль, але в цю мить він відступив, поступившись місцем чомусь іншому. Чомусь теплому, обволікаючому.

Вона повільно, несвідомо, кивнула. У відповідь Сергій обережно нахилився. Його губи торкнулися її губ – ніжно, нерішуче, але сповнені невисловлених почуттів. Це був не пристрасний поцілунок, а скоріше обіцянка, перший крихкий міст, перекинутий через безодню десяти років болю.

У цей момент Ірина відчула, як її світ знову змінюється. Ненависть зникла повністю, залишивши місце для складного, але реального почуття. Вона ще не знала, чи зможе пробачити, чи зможе довіритися знову. Але вона точно знала, що більше не хоче тікати від цього чоловіка, який, незважаючи на все, знову торкнувся її душі. Мурчик, відчувши зміну в її настрої, замурчав голосніше, ніби схвалюючи цей новий, хоч і невизначений, початок.