Глава 28

Слова Сергія, його визнання у коханні та щире каяття, пролунали для Ірини, мов вирок, але водночас і як спасіння. Вона покинула ресторан того вечора, відчуваючи себе спустошеною і переповненою одночасно. Ненависть, що була її опорою, її єдиним захистом протягом десяти років, раптом розсипалася на порох. Залишився лише біль, але він був вже не лютою, а гіркою, сумною тугою, переплетеною з нестерпним усвідомленням того, що людина, яка зруйнувала її світ, тепер виявилася здатною на щирість і самопожертву.

Ірина не спала всю ніч. Її думки метались, як зграя стривожених птахів. Вона згадувала кожне його слово, кожен погляд, кожне попереднє зіткнення, яке тепер набувало нового сенсу. Його послідовні дії щодо благодійного проекту, його турбота в лікарні, його вчинок під час аварії – все це було занадто реальним, щоб списати на маніпуляцію.

Зранку вона зателефонувала Тані та Олі. Їм довелося зустрітися на її квартирі, оскільки гіпс на нозі все ще обмежував рух. Подруги застали її розгубленою, її зазвичай міцний дух, здавалося, надломився.

— Він… він сказав, що кохає мене, — прошепотіла Ірина, її очі були червоні від недосипу. — І що знає про все, про дитину. Він... він плакав, коли говорив.

Таня й Оля дивилися на неї з сумішшю здивування та співчуття.

— Він... це було не схоже на нього, — тихо сказала Оля, похитуючи головою. — Якщо він дійсно це все сказав...

— Я не знаю, що робити, дівчата, — голос Ірини тремтів. — Я його ненавиділа. Це було легко. А тепер… тепер я не можу його ненавидіти. Але і пробачити… як я можу пробачити?

Таня підійшла і міцно обняла подругу. — Тобі не потрібно пробачати негайно. Просто дозволь собі відчути те, що ти відчуваєш. Це новий етап, Іро. Він може бути болючим, але, можливо, він принесе тобі спокій.

Думка про спокій здавалася Ірині далекою і недосяжною. Вона лише розуміла, що її світ більше ніколи не буде колишнім.

Сергій Олександрович Макаренко, виходячи з лікарні, відчував суміш фізичного болю та нестримної надії. Його визнання було актом відчаю, але водночас і найчеснішим вчинком у його житті. Він бачив її реакцію – шок, сльози, розгубленість. Це було не прощення, але й не відраза. Це був крихкий міст, через який він мав намір перейти.

Він повернувся до роботи з подвоєною енергією. Компанія процвітала, але тепер його пріоритети змінилися. Перше, що він зробив – це забезпечив Ірині максимально комфортні умови для роботи, враховуючи її травму. Її робоче місце було переобладнане, асистентка була призначена для виконання всіх доручень, що вимагали пересування. Він наполягав, щоб вона працювала з дому стільки, скільки їй потрібно.

Сергій не нав'язувався, але його присутність відчувалася постійно. Він надсилав їй квіти, невеликі подарунки, що не мали жодного романтичного підтексту, лише турботу: ортопедичну подушку, книгу, яку вона колись згадувала, кошик з екзотичними фруктами. Кожен такий жест був продуманим, без зайвого пафосу, і свідчив про його увагу до її потреб і вподобань, які він дізнавався від Максима.

Їхні розмови перейшли в іншу площину. Коли Ірина нарешті повернулася до офісу, їхні зустрічі щодо проекту стали частішими. Сергій ніколи не піднімав тему їхнього минулого, якщо вона цього не робила. Зате він говорив про благодійність, про нові ініціативи компанії, про майбутні плани розвитку. Він прагнув показати їй себе з нової, відповідальної сторони, яка не тікає від проблем, а намагається їх вирішити.

Одного разу, під час обговорення нового соціального проекту – будівництва ігрового майданчика для дітей з особливими потребами, Ірина запропонувала неординарне, але ризиковане фінансове рішення. Вона чекала його заперечень, його звичних скептичних запитань. Але Сергій, уважно вислухавши її, лише кивнув.

— Я повністю довіряю твоєму професіоналізму, Ірино, — сказав він. — Якщо ти впевнена, що це спрацює, ми підемо цим шляхом. Ти краще за мене знаєш, що потрібно цим дітям.

Його слова знову приголомшили її. Це була довіра, яка виходила за межі професійної компетенції. Це була довіра до її цінностей, до її серця. Ірина відчувала, як її внутрішній захист, хоч і повільно, але неминуче руйнувався. Ненависть змінювалася на дивну суміш вдячності, розгубленості та навіть, подекуди, обережної симпатії. Вона не могла більше заперечувати, що він змінюється, і що ці зміни були щирими. Він будував крихкий міст надії, і вона, попри біль минулого, відчувала, як її ноги повільно, несміливо ступають по ньому. Майбутнє було невизначеним, але вперше за багато років Ірина відчула, що в ньому може бути місце не тільки для болю.