Глава 27:

Два тижні в лікарні, здавалося, тривали вічно, але водночас пролетіли блискавично. Для Ірини Власенко це був період не лише фізичного відновлення, а й глибокої внутрішньої боротьби. Її нога, тепер у гіпсі, нагадувала про аварію, а присутність Сергія Олександровича в сусідній палаті – про його вчинок. Його тиха турбота, його щоденні візити та щирі розмови повільно, але впевнено розтоплювали кригу в її серці. Ненависть відступала, поступаючись місцем розгубленості та дивній, майже лячній, ностальгії за тим, що було колись.

Нарешті настав день виписки. Ірина відчула суміш полегшення та тривоги. Повернення до звичайного життя, до офісу, де їм знову доведеться взаємодіяти, викликало занепокоєння. Коли вона вже сиділа в інвалідному візку, чекаючи на таксі, до неї підійшов Сергій. Він був уже без бинтів на плечі, лише невелика пластир нагадував про травму. Виглядав він блідим, але в очах була вже знайома Ірині рішучість.

— Дозволь мені тебе відвезти, — сказав він, його голос був м'яким. — Моя машина вже чекає.

Ірина хотіла відмовитися, але зрозуміла, що це було б безглуздо. Вона кивнула.

Поїздка до її квартири пройшла в тиші, наповненій невисловленими емоціями. Сергій допоміг їй піднятися сходами, обережно підтримуючи. Коли вона нарешті опинилася в своїй квартирі, він не поспішав іти.

— Ірино, — почав він, стоячи біля дверей. — Я знаю, що це, можливо, не найкращий час, але... Я хотів би запросити тебе на вечерю сьогодні ввечері. Не як колегу, не як… як людину, яка хоче поговорити про минуле. Просто… повечеряти.

Ірина була приголомшена. Вона подивилася на свій гіпс, потім на нього. Це було незвично. Їй хотілося відмовитися, але щось зупинило її. Можливо, настала пора розставити всі крапки над "і".

— Добре, Сергію, — нарешті сказала вона. — Де і о котрій?

Його обличчя осяяла ледь помітна посмішка полегшення. — Я заїду за тобою о сьомій. Є один тихий ресторан, який, думаю, тобі сподобається.

Вечірня атмосфера ресторану була затишною. Тиха музика, приглушене світло створювали камерну обстановку. Ірина, одягнена в елегантну сукню, яка приховувала гіпс, почувалася дивно. Вона сиділа навпроти Сергія, який виглядав бездоганно в темно-синьому костюмі. Ця вечеря була чимось більшим, ніж просто трапеза.

Розмова почалася легко, про нейтральні теми: про проект, про одужання. Але поступово атмосфера стала напруженою, коли Сергій глибоко зітхнув.

— Ірино, я знаю, що ти, мабуть, досі мене ненавидиш, і маєш на це повне право, — його голос був тихим, але сповненим щирості. — Я не прошу про прощення. Я просто хочу, щоб ти знала... знала все.

Він почав говорити про ту ніч, коли все зруйнувалося. Про те, як він був молодим, амбітним, засліпленим можливостями. Про тиск батька, про страх втратити все, що він так прагнув побудувати. Він не виправдовувався, він просто пояснював, крок за кроком, свою дурість, свою слабкість, свою зраду. Він говорив про те, як потім намагався заглушити біль роботою, грошима, успіхом, але ніщо не допомагало.

— Я думав, що забуду, — його голос здригнувся. — Думав, що час вилікує. Але це лише накопичувалося. Кожен раз, коли я досягав чогось нового, я відчував порожнечу. Тому що поруч не було тебе. Я знаю, це звучить цинічно, але це правда.

Ірина слухала, не перебиваючи. Кожне його слово було ударом, але водночас і відвертим. Вона бачила його справжнє обличчя – не маску, а обличчя чоловіка, який також страждав. Її власні спогади, що з'являлися флешбеками, перепліталися з його словами, створюючи повну, хоч і болісну картину.

— А потім я дізнався про все, — продовжив Сергій, його голос став ледь чутним. — Про дитину. Про те, що ти пережила. Про психолога. Про твою спробу... І тоді я зрозумів, що я не просто зруйнував тобі життя. Я зруйнував частину себе. І я відчував, що я мушу це спокутувати. Не для себе. Для тебе. І для... для нього.

Він підняв на неї очі, і в них не було нічого, крім глибокого, відчайдушного каяття та болю.

— Ірино, я знаю, що ніколи не зможу виправити те, що зробив. Але я хочу, щоб ти знала, що я кохаю тебе. Кохав тоді. Кохаю зараз. І буду кохати завжди. Ти – єдина жінка, яка коли-небудь мала значення. Я готовий чекати. Готовий пройти будь-який шлях, аби лише хоч колись ти змогла подивитися на мене без ненависті.

Ірина відчула, як її серце шалено забилося. Ці слова, сказані з такою щирістю, пробили останні її стіни. Її ненависть, яку вона плекала так багато років, раптом здалася порожньою. Залишився лише біль, але цей біль був іншим, змішаним зі смутком і нестерпним розумінням. Вона дивилася на нього, на його спотворене від мук обличчя, і бачила в ньому не лише кривдника, а й поранену душу, яка так само, як і вона, несла тягар минулого.

Вона все ще не могла його пробачити повністю, але більше не могла і ненавидіти. Між ними виникла дивна, нова грань. Поштовх до майбутнього, яке здавалося неможливим ще кілька тижнів тому.

— Я... я не знаю, що сказати, Сергію, — її голос тремтів. — Це... це занадто багато. Мені потрібен час.

— Я розумію, — тихо відповів він, його погляд не відривався від неї. — Я буду чекати. Стільки, скільки потрібно.