Глава 26

Дні в лікарні тягнулися нескінченно, мов гірке сиропне лікування. Ірина Власенко змушена була змиритися зі своїм гіпсом та обмеженою рухливістю, але найбільше її мучила не фізична біль, а хаос у власній голові. Сергій був у сусідній палаті, і знання про це не давало їй спокою. Кожен стогін, що долинав звідти, кожен тихий голос лікаря, змушував її серце стискатися. Це не була ненависть. Це був страх, дивний і незрозумілий страх за нього.

Того ранку, коли сонячний промінь ледь пробився крізь лікарняне вікно, Ірина відчула легкий стукіт у двері. Увійшов Сергій. Він був блідий, на його плечі виднівся свіжий перев'язувальний матеріал, але він стояв прямо, його очі були сповнені тієї самої рішучості, що й на терасі. У руках він тримав невеликий букет польових квітів, які, здавалося, випадково опинилися в цьому стерильному приміщенні.

— Привіт, — тихо сказав він, обережно підходячи до її ліжка. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — відповіла Ірина, її голос був ледь чутним. Вона подивилася на квіти, а потім на його поранене плече. — А ти?

— Тепер краще, — він ледь помітно посміхнувся. — Лікарі кажуть, що скоро випишуть. Приніс тобі квіти. Вони мені здалися… такими, як ти.

Вона відчула, як її щоки заливає рум'янець. Слова "такими, як ти" викликали у її пам'яті флешбек.

Флешбек: Весна 2005, Київ, Студентське містечко

Вони сиділи на лавці в університетському парку, навколо цвіли тюльпани. Ірина сміялася, збираючи в невеликий букет щойно розквітлі польові квіти. Сергій, тоді ще безтурботний студент, сидів поруч, спостерігаючи за нею. Він обережно взяв одну квітку, понюхав її, а потім простягнув їй.

— Вони такі ніжні, але водночас такі сильні. Як ти, Ірино, — прошепотів він, і його погляд був сповнений щирого захоплення.

Вона тоді почервоніла, відчуваючи, як її серце тане. Він тоді вміло читав її думки, і це її одночасно лякало і приваблювало.

Повернувшись у реальність лікарняної палати, Ірина відчула укол болю, який не був фізичним. Він пам'ятав. Пам'ятав її.

— Дякую, — прошепотіла вона, відводячи погляд.

Наступні дні Сергій регулярно приходив до неї. Він приносив книжки, фрукти, і просто сидів поруч, розмовляючи про дрібниці, про новини компанії, про їхній благодійний проект. Він ніколи не торкався їхнього минулого, не благав про прощення. Він просто був поруч. Ця тиха, майже непомітна турбота діяла на Ірину сильніше за будь-які слова.

Одного разу, коли він читав їй вголос статтю про нові методи реабілітації для дітей з особливими потребами, Ірина відчула, як її охоплює дивне відчуття дежавю.

Флешбек: Осінь 2006, Київ, їхня студентська квартира

Ірина хворіла на грип. Сергій сидів біля її ліжка, читаючи їй збірку віршів Ліни Костенко. Його голос був м'яким і заспокійливим, і вона відчувала себе повністю захищеною.

— Ти так гарно читаєш, Сергію, — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

Він відклав книгу і поцілував її в чоло. — Я зроблю все, щоб ти ніколи не відчувала болю, кохана.

Тоді вона йому вірила. Вірила кожному слову.

Сльози навернулися на її очі. "Я зроблю все, щоб ти ніколи не відчувала болю". Як же жорстоко пролунали ці слова тепер, коли він був причиною її найбільшого страждання. Проте, цей флешбек не викликав люті. Лише глибоку, всеохоплюючу печаль. Вона бачила, що він дійсно тоді вірив у те, що говорив. І, можливо, вірить і зараз.

Вона відчувала, як її стіни руйнуються. Ненависть поступово вивітрювалася, залишаючи по собі лише гіркий осад і нестерпну порожнечу. Її місце займало щось інше – сумніви, що роз'їдали її зсередини. Чи мала вона право продовжувати його ненавидіти, якщо він так відчайдушно намагається спокутувати свою провину? Чи можливо пробачити те, що неможливо забути? Вона була на роздоріжжі, її серце розривалося між минулим і теперішнім, між болем і з'являється ніжністю.

Наступного дня до Ірини завітали Таня й Оля. Вони принесли їй улюблені смаколики та свіжі новини.

— Ми чули, Сергій до тебе часто заходить, — багатозначно сказала Таня, поглядаючи на Ірину. — Ну, як він?

Ірина зітхнула.

— Він… інший. Він піклується. Він щирий, Таню. Я не знаю, що думати. Я його ненавиділа, але...

— Але він врятував тобі життя, — тихо додала Оля, дивлячись на подругу з розумінням. — І робить так багато для дітей. Можливо, він справді змінився, Іро.

Ірина заплющила очі. Можливо. Ця думка була одночасно і полегшенням, і новим тягарем.