Глава 25:

Мить удару розірвала світ на шматки. Скрегіт металу та дзвін розбитого скла відлунювали в повітрі, коли Ірина, відштовхнувши Сергія, намагалася підвестися. Її нога пульсувала від гострого болю, але погляд був прикутий до нього. Він повільно підвівся, його лівий бік був просочений кров'ю – уламок скла глибоко розсік плече. Її охопив холодний жах, якого вона не відчувала давно.

— Сергію! Ти поранений! — її голос був настільки схвильованим, що вона сама себе не впізнала. Вона кинулася до нього, намагаючись зупинити кров, її руки тремтіли. Її власний біль здавався дрібницею.

Швидка допомога прибула за лічені хвилини. Їх обох, Ірину з переламаною щиколоткою, що вимагала гіпсу, та Сергія з глибокими порізами та сильним забоєм, доставили до Київської міської клінічної лікарні №1. Вони опинилися в сусідніх палатах, розділені тонкою стіною, але поєднані пережитим шоком.

Ірина, незважаючи на знеболювальні, не могла заснути. Перед очима стояв лише один момент: він кидається, закриваючи її своїм тілом. Це був інстинкт, чи щось більше? Роками вона плекала ненависть, будувала мури навколо свого серця, вважаючи його бездушним чудовиськом. Але хіба чудовиська жертвують собою? Її внутрішній світ здригнувся. Цей інстинктивний жест змусив прорватися крізь її броню давні, болісні, але такі рідні почуття. Спогади про їхню юність, про сміх, про кохання, яке вона так ретельно ховала, тепер нахабно виривалися назовні.

"Ні! Ні! Я його ненавиджу!" — відчайдушно шепотів внутрішній голос. "Це просто шок, це тимчасово!"

Але інша частина її свідомості, та, що була придушена горем, тихо заперечувала. Він її врятував. Людина, яка забрала у неї все, тепер ризикувала всім заради неї. Вона відчувала дивну, лячну вдячність, змішану з розгубленістю. Її душа вагалася, розривалася між лютою відразою до минулого і нестерпним усвідомленням того, що її серце може знову відчувати до нього щось інше. Це було страшно, адже означало, що її світ, її захист, знову руйнується.

Сергій Олександрович лежав у своїй палаті, дивлячись у стелю. Біль у грудях був сильним, але він майже не відчував його. Його думки були зайняті лише Іриною. Він знав, що вона в безпеці, що її нога — це лише перелом, який загоїться. Він був готовий віддати своє життя, аби лише вона була ціла.

У ту мить, коли вантажівка летіла на них, він не думав. Не думав про бізнес, про репутацію, про репутацію, про гроші. Лише про неї. Про те, що вона повинна жити. Про те, що він мусив її захистити, бо вона була найважливішою людиною в його житті. Він ризикнув усім, щоб закрити її. І це було не просто інстинктом. Це було глибоке, усвідомлене розуміння: він її кохає. Кохає попри все, попри біль, який він їй завдав, попри її ненависть.

Тепер він знав, що повинен боротися за неї до кінця. Добиватися її, незважаючи ні на що. Він бачив її паніку, коли вона побачила його кров, її турботу, її справжні емоції, що прорвалися крізь крижану маску. Це дало йому надію. Надію на те, що його спокута може бути прийнята, що вона не відвернулася від нього назавжди.

Він відчував, що їхній зв'язок став ще міцнішим, хоч і болючішим. Ця аварія, цей спільний досвід на межі життя і смерті, парадоксально, зблизили їх. Тепер він був ще більш рішучим. Він вийде з цієї лікарні і зробить усе можливе, щоб довести їй свою щирість, свою любов і своє каяття. Він був готовий чекати стільки, скільки потрібно, бо Ірина була тим, заради чого варто жити.