Глава 23

Ніч після благодійного гала-вечора була для Ірини Власенко безсонною. Слова Сергія, його щирість, той біль у його очах, коли він сказав, що знає про дитину, — все це крутилося в її голові. Ненависть, що була її опорою стільки років, раптом дала глибоку тріщину. Вона не знала, як жити з цим. Образ Сергія-покидька, який вона так ретельно вибудовувала, розсипався, залишаючи замість себе щось незрозуміле і тривожне.

Зранку вона зустрілася з Танею та Олею у своїй улюбленій кав'ярні, перш ніж йти на роботу. Її подруги одразу помітили її стан.

— Іро, що сталося після того, як ти пішла? Ти виглядала... — Таня завагалася, підбираючи слова. — Ти виглядала так, ніби побачила привида.

Ірина зробила ковток кави, відчуваючи її гіркоту.

— Він сказав, що знає. Про все. Про... про дитину, — її голос був ледь чутним.

Таня й Оля приголомшено перезирнулися.

— Він що, схиблений? Як він сміє? — вигукнула Таня, її обличчя почервоніло від обурення.

— Ні, Таню. Це було... по-справжньому, — Ірина підняла на них заплакані очі. — Він виглядав розбитим. І він сказав, що ніколи собі цього не пробачить. І що буде намагатися все виправити.

— І ти йому віриш? — скептично спитала Оля. — Сергій Макаренко? Він же майстер маніпуляцій!

— Я не знаю, у що я вірю, — Ірина похитала головою. — Я просто... я ніколи не думала, що він дізнається. І я не знаю, як це все змінить. Я так довго тримала цю ненависть, а тепер... вона не тримає мене.

Подруги мовчали, розуміючи, що Ірина переживає складний внутрішній конфлікт. Вони бачили, як важко їй було визнати навіть натяк на його можливу щирість.

Сергій Олександрович Макаренко теж не спав тієї ночі. Її слова, її сльози, її відчайдушний крик ненависті — все це було справедливим. Він відчував, як його душа оголена, і вперше за багато років йому не хотілося її прикривати. Він розумів, що його шлях до спокути буде довгим і болісним, але він був готовий. Його почуття до Ірини, що змішалися з провиною та бажанням її захистити, тільки посилилися.

Наступного дня в офісі відбулися помітні зміни. Атмосфера між Сергієм та Іриною, яка раніше була напруженою і холодною, тепер стала... іншою. Вона була обтяжена невисловленими емоціями, але в ній з'явилася дивна крихкість.

Сергій більше не намагався викликати її на особисті розмови. Він зосередився на роботі, але його взаємодія з Іриною стала ще більш уважною. Він ретельно слухав її пропозиції, пропонував допомогу, але робив це з новою, майже делікатною, повагою. Він регулярно надсилав їй детальні звіти про використання коштів з благодійного вечора, показуючи, куди йдуть гроші, і які зміни вони приносять. Він навіть запропонував організувати регулярні візити до дитячих будинків для волонтерів з компанії, і попросив Ірину очолити цей напрямок.

Ірина, у свою чергу, намагалася зберігати дистанцію. Вона була професіоналом, як і раніше, але внутрішня боротьба розривала її. Вона бачила його дії. Бачила його щиру зацікавленість у благодійній справі. Бачила, як його погляд зупиняється на ній, коли він думає, що вона не помічає, і в ньому не було колишньої зарозумілості, лише якийсь невимовний смуток.

Одного разу, під час обговорення нового проекту, Ірина представила свою ідею, яка була досить ризикованою. Вона очікувала його звичного аналізу ризиків. Але Сергій лише уважно вислухав, а потім сказав:

— Ірино, я тобі довіряю. Якщо ти вважаєш, що це правильний шлях, то ми йдемо цим шляхом.

Ці слова приголомшили її. Це була не просто довіра до її професіоналізму. Це була довіра до неї як до особистості, як до людини. Її захисні стіни, які вона зводила роками, почали руйнуватися зсередини, під тиском його несподіваної щирості. Ненависть все ще тліла, але вона вже не була всеохоплюючою. Вона була змішана з гірким усвідомленням того, що людина, яка зруйнувала її світ, тепер намагається його відновити, хоч і в іншому сенсі. І це було найскладнішим