Глава 22:

Наступні тижні пролетіли, мов одна мить, наповнені підготовкою до благодійного гала-вечора. Ірина Власенко з головою занурилася в роботу, віддаючи проекту всю себе. Вона організовувала все до найменших дрібниць, її відділ працював злагоджено, як годинник. Кожен раз, коли вона бачила, як оживає її бачення, як з'являються реальні шанси допомогти тим дітям, її серце наповнювалося дивним почуттям, що межувало з… надією.

Проте, ця робота також змушувала її щодня взаємодіяти із Сергієм Олександровичем. Він був поруч, постійно, але по-іншому. Він не тиснув, не маніпулював, а виявляв щирий інтерес і підтримку. Він брав на себе фінансові питання, логістику, усував будь-які перешкоди. Він навіть особисто спілкувався з представниками фондів, що Ірина відмітила з подивом. Його очі, коли він говорив про потреби дітей, здавалися… справжніми. Вона помічала, як він зникає з кабінету, і, як згодом дізналася від колег, відвідував інші дитячі будинки, особисто контролюючи поставки та домовляючись про подальшу допомогу.

Внутрішня боротьба Ірини посилювалася з кожним днем. Її непохитна ненависть почала давати тріщини. "Невже він справді змінився?" — це питання боляче билося у її свідомості. Вона згадувала його обличчя в дитячому будинку, його взаємодію з малюками, його щиру усмішку, яку вона так давно не бачила. Це не вписувалося в образ безжального покидька, який вона вибудувала за десять років. Цей новий Сергій лякав її не менше, ніж старий, бо руйнував її захист.

Нарешті настав день гала-вечора. Зал був розкішним, гості – впливовими людьми. Усі були вражені масштабом та організацією події. Ірина стояла на сцені, дякуючи спонсорам та команді. Її голос був спокійним, але в її очах світилося задоволення від виконаної роботи. Вона бачила, як зібрана сума зростає з кожною хвилиною, і це було найважливішим. Вона робила це для дітей, для них.

Сергій Олександрович спостерігав за нею з натовпу. Вона була неймовірною. Сильна, талановита, чуйна. Він бачив, як вона сяє, і відчував не лише гордість за неї, а й гостру тугу. Це все було його спокутою, але водночас і його бажанням знову бути гідним її погляду. Він знав, що йому ще належить пройти довгий шлях, аби заслужити хоча б краплю її прощення. Він пообіцяв собі, що тепер діятиме інакше. Більше ніяких ігор, лише чесність.

Коли офіційна частина вечора добігла кінця, Ірина відчула легке запаморочення від втоми та емоційного напруження. Вона відійшла в бік, шукаючи хвилину спокою. Раптом до неї підійшов Сергій.

— Ірино, — його голос був тихим, але сповненим щирості. — Це був неймовірний вечір. Дякую тобі. Ти зробила диво.

Вона підняла на нього очі. Його погляд був незвичним — у ньому не було ні бажання контролювати, ні фальші. Лише вдячність і якийсь невимовний смуток.

— Це була робота нашої команди, Сергію, — відповіла вона, її голос був м'якшим, ніж зазвичай.

— Ні. Це була твоя робота, твоє серце. Я лише надав ресурси, — він зробив крок ближче. — Ірино, я знаю, що мої слова нічого не змінять, але я повинен це сказати. Я знаю про все, що ти пережила. Я знаю про дитину. І я безмежно винен. Я ніколи не прощу собі того, що зробив.

Він дивився їй прямо в очі, і вона бачила його біль. Це був не той біль, який вона хотіла йому завдати, а щирі муки. Її стіни, які вона так старанно будувала, почали руйнуватися. Ненависть не зникла повністю, але її місце почала займати важка, гірка печаль. Вона побачила, що він дійсно розуміє глибину своєї провини.

— Це неможливо виправити, Сергію, — прошепотіла Ірина, її очі наповнилися сльозами. — Цього ніколи не виправити.

Він обережно простягнув руку, не торкаючись її, ніби просячи дозволу.

— Я знаю. Але я буду намагатися. Кожен день. Я просто хочу... щоб ти знала. Мені щиро шкода.

Ірина відвернулася, змахнувши сльозу. Їй було важко. Його щирість роззброювала її. Вона не знала, як реагувати, як жити далі з цим знанням, що він змінився, і що він бачить її справжню, поранену душу. Вона відчувала, що цей вечір, цей проект, і ця розмова стали початком чогось нового, невідомого, і це лякало її більше, ніж будь-яка ненависть.