Глава 21

Поїздка до дитячого будинку, що розташований на околиці Тернополя, була запланована на наступний тиждень. Для Ірини це було випробування. Вона звикла підтримувати цей заклад анонімно, не привертаючи уваги до свого особистого зв'язку з дітьми. Тепер їй доведеться зіткнутися з цим разом із Сергієм, з людиною, яка була причиною її найбільшого болю. Вона готувалася до цієї зустрічі, як до битви, одягаючи свою найміцнішу броню холодної професіоналізму.

Сергій Олександрович Макаренко також відчував хвилювання. Він знав, що ця поїздка є ключовою. Це був його шанс показати Ірині, що він бачить її не лише як геніального маркетолога, а як чуйну людину, яка несе світло у світ. Він хотів, щоб вона побачила в ньому не тільки колишнього кривдника, а й чоловіка, здатного до емпатії та змін. Він прагнув не лише спокутувати провину, а й знову відчути той невловимий зв'язок, який їх колись поєднав.

Того ранку Ірина приїхала до офісу раніше звичайного. Вона взяла ключі від службового автомобіля, яким мав керувати водій, і чекала. Сергій Олександрович з'явився без п'яти хвилин призначеного часу, його вигляд був спокійним, але Ірина помітила легку напругу в його плечах.

Дорога до Тернополя була довгою, але тихою. Вони говорили виключно про проект, обговорюючи деталі майбутнього гала-вечора. Ірина відповідала лаконічно, не залишаючи місця для особистих розмов. Сергій поважав її дистанцію, але кожну хвилину відчував її присутність поруч. Він ловив себе на думці, що йому хочеться повернутися в той час, коли вони могли просто їхати поруч і мовчати, насолоджуючись присутністю одне одного.

Коли вони прибули до дитячого будинку, їх зустріла директорка, літня жінка з добрими очима, яка щиро зраділа їхньому візиту. Вона провела їх по закладу, показуючи кімнати, ігрові зони, навчальні класи. Сергій помітив, як Ірина несвідомо пом'якшала. Її погляд ставав теплішим, коли вона дивилася на малюнки дітей на стінах.

Потім їх повели до кімнати, де гралися найменші вихованці. Це був момент, який змінив усе. Діти, побачивши гостей, одразу ж підбігли до них, посміхаючись і тягнучи до них маленькі рученята. Ірина, забувши про свою броню, одразу ж присіла на коліна, обіймаючи маленьку дівчинку, яка щось щебетала їй на вухо. Її обличчя осяяла посмішка, яку Сергій не бачив уже багато років. Ця посмішка, сповнена тепла і щирості, пробила його наскрізь. Він бачив її справжню, відкриту душу, яка так прагнула любові.

Він і сам відчув, як його серце стиснулося. Він присів поруч, дозволяючи хлопчику потягнути себе за краватку. Діти не бачили в ньому генерального директора чи колишнього кривдника. Вони бачили лише дорослого, який прийшов до них. Сергій розмовляв з ними, сміявся, і на мить забув про весь тягар свого минулого.

Коли вони покидали дитячий будинок, Ірина була задумливою. Її звична холодна маска трохи розсіялася. Вона мовчала, але Сергій відчував, що щось змінилося.

— Вони чудові, — нарешті тихо промовила Ірина, коли вони вже були в машині. Її погляд був звернений у вікно. — Їм так багато потрібно.

Сергій кивнув, дивлячись на її профіль.

— Ми зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти їм, Ірино. Я обіцяю.

Її слова прозвучали відверто, без тієї звичної люті. Він бачив, як вона згадувала про дітей, і в її очах з'явилася та сама ніжність, яка колись його полонила. Вона все ще ненавиділа його, але він відчув, як у ній зародився ледь помітний сумнів. Можливо, він не був таким чудовиськом, яким вона його вважала? Можливо, в ньому ще щось залишилося від тієї людини, яку вона колись кохала?

Подальша робота над благодійним проектом пішла швидше. Ірина була повністю занурена в організацію, її ідеї були геніальними, а її відданість – безмежною. Сергій бачив, як вона оживає, працюючи над цією справою. Він намагався бути поруч, пропонуючи допомогу, вислуховуючи її ідеї. Він прагнув не тиснути, а бути підтримкою, непомітною тінню, яка допомагає їй досягти мети.